Перші дні в домі Андрія

Міський пентхаус. Простора, мінімалістична вітальня. Світло, що ллється з великих вікон, додає кімнаті відчуття спокою. Катерина стоїть біля дверей, вагаючись, чи правильно вона робить, залишаючись тут.  
 

Катерина:
Не знаю, що саме я відчуваю в цей момент. Я прийшла сюди, і, здається, повинна була б почуватися вдячною, але нічого такого не відчуваю. Лише порожнечу. Його дім виглядав так, як я і уявляла — холодно і розкішно, немов він навмисно відгородився від світу. І зараз це його світ, в якому я — непотрібна частинка.
Кожен предмет на місці. Кожна деталь продумана до дрібниць. Я — частина цього світу лише тимчасово, я це відчуваю. Андрій залишив мене в коридорі і пішов кудись. Я не знала, чого очікувати від нього, але внутрішньо я готова до будь-якого повороту подій.
 

Андрій:
Я стою біля дверей кабінету, знову знову думаючи про Катерину. Що вона тут робить? Я дозволив їй залишитися, але не можу зрозуміти, чому так легко я погодився на це. Вона виглядає розгубленою, невпевненою, наче цей дім — не її місце. І в її очах я бачу ще щось: болісне невдоволення і відчуження.
— Пройди, не бігай по коридорах, — кажу я, вказуючи на кімнату. — Це твій тимчасовий простір. Не зупиняйся тут, не думай, що тебе тут ніхто не чекає.

Здається, це допомогло. Вона ввійшла, але її погляд досі зберігає відстань. Це була велика помилка, знову втягувати її в цей світ. Але я знаю, що вона не залишиться. Вона піде, як завжди.
 

Катерина:
Кімната справді була просторою. Вікна виходили на місто, на всю цю суєту, яка так контрастувала з моїм внутрішнім світом. Я присіла на диван, намагаючись розслабитися. Я не повинна тут залишатися, це не моє місце. Мені було важко прийняти той факт, що тепер я залежатиму від нього.

Він заходить у кімнату, і ми зустрічаємося поглядами. Я бачу, що він далекий, але йому важко зберігати спокій. Це було щось нове — таке, чого я не очікувала від нього.
— Чи добре тут? — запитує він. Його голос звучить неначе намагається приховати щось. Я знаю, що це лише примарна турбота.

— Так, я… звикну, — відповідаю, хоч усередині все кричить від протесту. Я не повинна бути тут. Але що ще мені залишається?

Андрій:
Я сиджу напроти, дивлюся на неї і бачу її розгубленість. Мені навіть здається, що я чую в її голосі, як її душа відчайдушно шукає шлях назад, додому. Але вона не скаже цього в голос, не зізнається в своїй слабкості. Вона завжди буде боротися.
— В тебе є чого боятися? — питаю я, вже не так твердо, як зазвичай. Це питання вище за мою контрольовану дистанцію.

— Ти хочеш, щоб я відповіла? — її очі блискавично злі, мовби зразу повертаються до мене, нагадуючи, де ми є зараз.

— Я хочу, щоб ти розуміла: ти можеш не хвилюватися. Ти тут безпечно.

І я знаю, що навіть якщо це звучить холодно, це не так. Вона не повинна боятися, хоча і не може довіряти. І я знову не можу зрозуміти, чому я це роблю.
Катерина (від першої особи)
Я хочу повірити в його слова. Хочу відчути, що я тут в безпеці. Але це важко. Це відчуття, коли ти не маєш права на свою незалежність, коли твоє життя починає обертатися навколо чужих правил. Це все занадто.

— Дякую, — кажу я, хоча насправді не знаю, за що дякую. Але, можливо, це єдиний спосіб тримати себе разом.
— Я не роблю цього для тебе, — він відповідає. Його слова холодні, але я бачу, що між ними щось змінюється. Він не просто так запропонував мені це.

Я знаю: це не кінець нашої історії. Це лише початок. І цей дім стане нашим полем бою, де кожен з нас намагається знайти своє місце.