Андрій відкриває себе

Вечір. Андрій сидить у своєму кабінеті. Він знову не може зосередитися на роботі. Погляд відволікається, і він подумки повертається до Катерини. Сьогодні вона була іншою. Бунтівною, але такою справжньою. Вона не залишалася осторонь, як інші.
Андрій
Це дивно, але сьогодні я не міг припинити думати про неї. Здається, чим більше я намагаюся її зрозуміти, тим більше вона викликає в мені емоції. Вона не така, як всі.

Скільки разів я бачив людей, які змирялися з моїми вимогами, виконували роль і чекали на свою чергу. Вони всі передбачувані, зручні. З нею — інша історія. Вона не підкоряється, вона не боїться. І це бісить мене. І водночас притягує.

Я помічаю, як її очі сяють, коли вона не погоджується, коли вона кидає виклик. Вона не приймає мої правила, але… коли я чую її відповіді, щось всередині мене починає сумніватися. Щось глибоке і не знайоме.

Я йду коридором, і вже в голові кручу, як знову на неї накричав. Звісно, вона була не права, але я відчував, як це її зачепило. Як і мене, насправді. Я не люблю, коли хтось кидає мені виклик, коли їхні очі не наповнені страхом. Я ж звик, що всі розуміють свою роль. Вона не така.

Якби я не був таким холодним, я б зрозумів, чому вона така. Вона просто не хоче бути ще однією жертвою. Не хоче бути чиєюсь власністю. Я поважаю це в ній. І водночас ненавиджу. Я не звик до такого.

Я заходжу в її кабінет. Вона сидить за столом, знову працює. Вона завжди тут, навіть коли всі пішли. Я ненавиджу цю здатність тримати себе в купі, незважаючи на обставини. Вона настільки… незламна.

— Я думав, ти вже пішла, — кажу я, підійшовши до її столу. Голос лунає різко, навіть для мене. Вона піднімає голову, її очі — рішучі й холодні.

— Я не мала, куди йти, — відповідає вона, навіть не здивувавшись. І це мене знову дратує. Чому вона не боїться? Чому не вважає мене загрозою?

Я стою кілька секунд мовчки. Мене здивувало, як вона тримається. Вона виглядає так, ніби не потребує нічого від мене. Але в той же час я розумію, що вона намагається триматися за кожен шматочок гордості. І це насправді додає їй ще більше сили в моїх очах.

— Тобі не здається, що ти переборщуєш? — кажу я, хоча сам вже не впевнений, чому питаю. Я завжди був тим, хто давав накази.

Вона піднімає очі на мене, і я бачу ту саму іскру. Ту саму впертість, яку я ненавиджу, але я не можу ігнорувати її. Це не лише її боротьба за своє місце, це боротьба з усім, що я уособлюю. І, здавалося б, це має мене відштовхувати. Але чим більше я її бачу, тим більше я розумію, що вона починає викликати в мені інші почуття.

Я дивлюсь на її обличчя і раптом чую, як серце б’ється швидше. Це було не просто дратування. Це вже не було навіть бажання контролювати її. Я починаю відчувати, що хочу, щоб вона залишалася. Щоб вона залишалася поряд, навіть якщо це призведе до ще більшої напруги.

Це не було легко — визнати це. Але я почав відчувати, що ідея її залишити мене на самоті більше не була такою привабливою.