Випадкова розмова

Пізній вечір. В офісі майже нікого немає. Катерина залишається допрацьовувати документи, коли Андрій заходить до її кабінету. У кімнаті приглушене світло і тиша здається майже відчутною.

Я сиділа за столом, вкотре перечитуючи цифри, які вперто не складалися в логіку. Десь у коридорі чути було кроки. Він.

— Що ти ще тут робиш? — пролунав його голос і я здригнулася. Він стояв у дверях, спираючись на раму. Його постать у напівтемряві виглядала ще більш владною, ніж зазвичай.

— Закінчую вашу роботу, — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав нейтрально.

Він підійшов ближче, повільно, ніби вивчаючи мене.
— Не обов’язково брати все так близько до серця.

Я підвела на нього очі, відчуваючи, як у мені закипає обурення.
— Ви серйозно? Це ваша компанія, ваша відповідальність. А мені… мені просто не можна помилятися.

Його погляд змінився. Замість звичної холодності в ньому з’явилося щось інше, майже… цікавість.

— Ти завжди така? — запитав він раптом.

— Яка? — я нахмурилася, не розуміючи, куди він хилить.

— Бунтарка. Відчайдушна. Неначе весь час намагаєшся довести щось світу.

Я опустила очі, щоб приховати, як сильно його слова зачепили.

— Можливо, я просто хочу вижити. У вашому світі це не так уже й просто.

Він мовчав кілька секунд. Потім сів на стілець навпроти, схрестивши руки на грудях. Це було несподівано. Зазвичай він тримав дистанцію.

— У моєму світі виживають тільки ті, хто бореться, — сказав він тихо, але впевнено. — Ти справляєшся краще, ніж я думав.

Моє серце на мить завмерло. Це… комплімент? Від нього?

— Дякую, — відповіла я, стараючись приховати здивування.

Він підвівся, але, перш ніж піти, кинув через плече:
— Не працюй до ночі. Втомлені люди роблять помилки.

Коли він зник у коридорі, я раптом усвідомила, що вперше побачила в ньому щось більше, ніж холодного й жорстокого бізнесмена. І це лякало мене більше за все.