Зустріч в офісі

Сучасний офіс Андрія Вікторовича в центрі міста. Скляні стіни, мінімалістичний дизайн. Все тут говорить про успіх і владу, але для мене це — чужий світ, який я не розумію. Мене охоплює хвилювання, коли я підходжу до рецепції. Моє серце калатає, але я намагаюся не показувати цього.

Секретарка в діловому костюмі кидає на мене оцінюючий погляд. В її очах — щось прохолодне, майже презирливе. Вона запитує:

— У вас запис?

Я стисла кулаки, намагаючись зберегти гідність.

— Мене чекає Андрій Вікторович.

Секретарка зітхає, без зайвих слів набирає номер і коротко повідомляє:

— Вона тут.

Через кілька хвилин двері до кабінету відчиняються. Андрій стоїть біля панорамного вікна, дивлячись на місто. Я заходжу, але він навіть не повертається до мене. Я зупиняюся на порозі, відчуваючи, як його присутність поглинає простір.

— Ти все-таки прийшла. Значить, не така горда, як хотілося б, — його голос спокійний, але не без іронії.

Я стискаю кулаки, намагаючись стриматися.

— Я прийшла, щоб поговорити. Це просто безглуздя. Ви не можете так зробити.

Він обертається, дивлячись на мене. Його погляд холодний, але на його обличчі з'являється ледь помітна посмішка.

— Не можу? Що саме? Забрати своє?

Ці слова, наче леза, ріжуть повітря між нами. Я роблю кілька кроків вперед, не відводячи погляду.

— Ви ж бізнесмен. Ви розумієте, що це неправильно! Люди не речі!

Його очі не зводяться з моїх. Він ступає до столу, бере папку з документами та кладе її переді мною.

— Ось договір. Я можу подати на нього до суду, конфіскувати все ваше майно, залишити вас на вулиці. А можу зробити це простіше. Ти залишаєшся тут і працюєш на мене.

Мені важко дихати. Шок і відчай переплітаються, але я намагаюся не показати цього. Я піднімаю погляд на нього, відчуваючи, як серце розривається від гніву і безпорадності.

— Працювати? Хто ви, щоб вирішувати мою долю?

— Той, хто вирішує долі багатьох. Не думай, що ти особлива, — його слова немов вирізають серце.

Я відчуваю, як образа й злість киплять всередині. Я хочу кричати, але розумію, що зараз мені не допоможе нічого, окрім холодної гідності.

— Добре. Але я це роблю не для вас, а для себе. І не думайте, що я вас боюся, — кажу я, намагаючись тримати погляд, хоча всередині мене все горить від обурення.

Андрій посміхається краєчком губ.

— Побачимо, скільки ти витримаєш.

Він вважає, що вже контролює ситуацію. Але я знаю, що це тільки початок. Я не дам зламати себе. Я не здамся, навіть якщо цієї битви ще попереду.