Розділ 18. Після угоди

(Спільний фінал)

Вітер пахнув дощем і землею.
Світ знову прокидався.
І цього разу — без угод.

Ми стояли на березі, де море торкалось неба, і все довкола було новим — навіть ми.

— Пам’ятаєш, як це починалось? — спитала я.

— З прохання про час.

— А закінчилось?

— З вибору залишитись.

Він усміхнувся.
Його усмішка вже не мала тієї холодної точності, що колись.
Тепер у ній було життя — недосконале, справжнє.

Ми ходили містом, де люди сміялись і сварились, де діти бігли під дощем, і ніхто не здогадувався, що серед них йдуть ті, хто бачив сотні світів.

І це було правильно.

— Їм не потрібно знати, — сказала я.

— Бо вони вже мають усе, що ми шукали, — відповів він.

— Що саме?

— Мить.

Ми зупинились на мосту.
Під нами текла ріка, що, здавалось, знала всі наші історії.
Я подивилась у воду — і побачила відображення.
Наше.
Два обличчя, що нарешті не змагаються зі світлом, а приймають його.

— Ти все ще диявол? — запитала я.

— Можливо. Але тепер я знаю, що це значить — бути людиною.

— І тобі подобається?

— Якщо вічність — це вміння відчувати знову і знову, тоді так.

Ми йшли далі.
Час тік поруч — не проти нас і не повз нас.
Просто разом.

— Світ змінюється, — сказав він.

— І тому ми не нудимось, — відповіла я.

— А якщо колись знову з’явиться кінець?

— Ми проживемо його, як і все інше. Разом.

Над нами небо світлішало.
Перші промені торкались води, і в їхньому відблиску було щось знайоме — не початок, не кінець,
а просто ще один ранок.

Я стиснула його руку.
Він не зник.
І не став світлішим.
Просто залишився.

— Знаєш, — сказала я, — світ хоч і циклічний, але завжди різний.

— І ми разом у кожному його колі.

Вони більше не шукали сенсу.
Вони жили.
Не для того, щоб зрозуміти вічність, а щоб відчувати її — як дощ, як подих, як любов,
яка не закінчується, бо щоразу починається заново.

Він більше не приходив до людей.
Бо зрозумів — живе в них.

А вона більше не просила вічності.
Бо зрозуміла — вона в ній.