Розділ 17. Сумнів

(Він — Раел)

Я думав, що вічність — це порядок.
Що вона має форму, межі, правила.
Що я, як її частина, ніколи не змінююсь.

Але зараз я не впевнений у жодному слові, яке колись вважав істиною.

Вона поруч — і світ більше не вкладається у логіку.
Її усмішка змінює ритм часу.
Її дотик змушує мене відчувати, що навіть вічність може дихати.

І мені страшно.

— Чого ти боїшся? — запитала вона нещодавно.

— Себе.

— Бо змінився?

— Бо став живим.

Раніше я не розумів, чому люди вагаються.
Їхні рішення здавались мені слабкістю.
А тепер я відчуваю: сумнів — це ціна за право мати серце.

Бо коли в тобі є серце — ти більше не можеш бути впевненим у всьому.

Я бачу, як вона спить.
Її подих тихий, спокійний, а я — мов закам’янів.
Колись я приходив до смертних, щоб забрати.
Тепер стою поруч і боюсь навіть подихнути, щоб не розбудити.

— Ти хотів зрозуміти, чому вони бояться втратити душу, — нагадує мені її голос десь у пам’яті.

— Так.

— Бо це єдине, що робить їх живими.

Тепер я розумію.
Я не хочу більше бути вічністю.
Я хочу бути життям у ній.

Я дивлюсь на світ — на ці нескінченні цикли, народження і смерть, і думаю: можливо, все це не покарання, не гра, не експеримент, а просто спосіб, яким всесвіт навчає нас відчувати.

І тоді я знову дивлюсь на неї.
Вона дихає.
І я дихаю разом із нею.

— Раеле, — каже вона тихо.

— Так.

— Що ти бачиш тепер?

— Себе.

— І хто ти?

— Не знаю. Але якщо це — невідомість, я хочу залишитись у ній.

Мій сумнів — це мій порятунок.
Бо поки я сумніваюсь, я існую.
Поки я боюсь втратити, я живу.

І, можливо, саме це робить навіть диявола частиною творіння.