Розділ 16. Кінець угоди

(Вона)

Ми сиділи серед тиші.
Не космічної, не надлюдської — звичайної.
Тієї, що буває після дощу, коли світ неначе затримує подих, щоб не злякати новий ранок.

Я знала, що час прийшов.
Не тому, що вічність скінчилась — а тому, що вона більше не мала сенсу без вибору.

— Ти стала спокійною, — сказав Раел.

— Бо більше не боюсь втратити.

— Навіть мене?

— Навіть тебе.

Його погляд був тихим.
Без болю, без ревнощів.
Тільки розуміння.

— Колись ти просила в мене безсмертя, — сказав він.

— Я просила час.

— А тепер?

— Тепер я хочу просто жити — не вічно, а по-справжньому.

Він дивився на мене так, ніби вперше бачив — не як душу, не як істоту, не як угоду, а як людину.

— Ми більше не зобов’язані один одному, — сказала я.

— Так.

— Але я все одно залишусь поруч.

— Чому?

— Бо хочу, а не мушу.

Я пам’ятаю, як він колись казав, що кожна угода має пункт завершення.
Тепер цей пункт настав.
Але не як підпис під документом — а як видих після довгого шляху.

— Якщо вічність і є пасткою, — прошепотів він, — то ми щойно її відчинили.

Я усміхнулась.

— Ми просто зрозуміли, що двері ніколи не були зачинені.

Ми стояли на пагорбі.
Світ унизу знову світився — інший, новий, але завжди той самий.
І мені здавалось, що навіть час став до нас лагіднішим.

— Вічність без любові — марна, — сказала я.

— Але й любов без вічності — крихка, — відповів він.

— Тоді залишимо обидві.

Я зробила крок до нього.
Його тінь і моя — злилися.
І в ту мить я відчула, що більше немає “угоди”.
Є тільки ми — два голоси, два подихи, дві дороги, що зійшлися не тому, що треба, а тому, що так правильно.

Вітер пройшов між нами, ніби підтвердив — все зроблено.

— Ти більше не належиш мені, — сказав він.

— І тому залишаюсь.

Тиша після цих слів була найживішою за всі століття.