Розділ 13. Уроки

(Він — Раел)

Світ змінився не зовні — у мені.

Вона поруч.
І це — не просто факт, не рівняння, не доказ.
Це щось, що не вкладається у жодну мою формулу.

Її кроки, її подих, навіть тиша навколо неї — усе мало вагу.
І я вперше відчував не спокій, а присутність.

— Ти дивишся інакше, — сказала вона.

— Бо бачу вперше.

Вона усміхнулась, і я зрозумів: навіть усмішка може бути відповіддю.

Раніше я шукав сенс у структурі, у повторюваності, у закономірностях.
Тепер шукав у тому, як вона торкається листя, як довго мовчить, коли йде дощ.

— Ти вчиш мене? — спитав я.

— Ні. Ти просто дивишся уважніше.

— Але я хочу вчитись.

— Тоді слухай не розумом, а тим, що в тобі болить.

Її слова були прості.
Але я зрозумів їх лише тоді, коли відчув, як вітер торкається мого обличчя — і в цьому подиху є життя.

Ми ходили старими вулицями міста.
Люди не бачили нас — і це не мало значення.
Я дивився, як вона зупиняється біля книжкової крамниці, як розгортає сторінку і читає уголос.

— “Ми народжуємось, щоб шукати одне одного,” — прочитала вона.
— Це неправда, — сказав я. — Ми народжуємось, щоб існувати.
— Існувати без когось — це як дихати у вакуумі.
— Але ж я існував тисячі років.
— І не жив жодного дня.

Я хотів заперечити, але слова застрягли.
Бо в її голосі було більше істини, ніж у всіх моїх формулах.

Ми сиділи на даху.
Ніч текла спокійно, небо дихало зорями.
Вона дивилась на світ унизу — на вогні, на людей, що бігли, на життя, яке не зупиняється ні на мить.

— Їх так багато, — прошепотів я.
— Так. І кожен боїться забути, що живе.
— А ти?
— Я вже не боюсь.
— Бо ти безсмертна?
— Бо я навчилась помирати всередині — і знову вставати.

Я дивився на неї, і мені здавалося, що весь світ зійшовся в цій одній фразі.
Помирати всередині й вставати знову.
Хіба не це і є вічність?

Вона навчала мене без слів.
Торкалась світу — і я бачив, як усе оживає навколо неї.
Дерева шуміли тихіше, дощ падав м’якше, навіть час сповільнювався, коли вона просто йшла поруч.

І я зрозумів: можна знати все про світ, але ніколи не зрозуміти, навіщо він існує, поки не зустрінеш того, хто просто живе.

— Я створений бачити, — сказав я. — Але мені цього мало.

— Тоді живи.

— А як це?

— Не намагайся зрозуміти. Просто будь.

У ту ніч я вперше не дивився на зорі — я дивився з ними.
І вперше подумав: можливо, навіть диявол має право вчитись бути людиною.