Розділ 12. Повернення

(Вона)

Світ повертався повільно — наче хтось вимикав темряву по шматках.

Спершу звук.
Потім запах.
А потім — подих.
Мій власний.
Живий. Теплий. Справжній.

Я розплющила очі — і не впізнала світ.
Він був надто ясний.
Повітря пахло дощем і попелом, як завжди пахне після довгого сну.

Я не пам’ятала імен.
Не пам’ятала облич.
Але всередині було відчуття, що я вже прожила щось важливе.
Щось, що не можна втратити навіть після смерті.

— Ти знову тут, — почувся голос.

Я не здригнулась.
Він стояв поруч, такий самий — спокійний, рівний, але інший.
У його очах тепер було те, чого там ніколи не було раніше — м’якість.

— Ти плакав, — сказала я.

— Так.

— І як це?

— Як життя. Болить, але не хочеш, щоб минуло.

Я дивилась на нього довго.
І вперше мені не хотілось тікати від цієї тиші.
Вона була не холодною, а людською.

— Я все пам’ятаю? — спитала я.

— Ні. Але пам’ятає твоє серце.

— І ти бачив усе?

— Так. Від початку до кінця.

— Було важко?

— Так. Але я вдячний.

Його голос зривався на останніх словах, і я відчула, що це — не демон, не бог.
Це просто хтось, хто навчився любити через втрату.

Я підійшла ближче.
Доторкнулась до його руки.
Він не зник.
Навпаки — його дотик був теплішим, ніж будь-яке життя.

— Тепер ти розумієш? — спитала я.

— Так.

— Що?

— Що смерть — це не кінець. Це дзеркало життя.

Ми стояли мовчки.
Світ навколо оживав: трава, вітер, дощ.
Я усміхнулась — уперше за довгу вічність по-справжньому.

— І що тепер? — запитала я.

— Тепер ми вчимося жити разом.

— У вічності?

— У її змінах. Бо світ ніколи не однаковий.

Він узяв мене за руку.
І в цю мить я зрозуміла, що вічність не страшна, коли є хтось, з ким хочеться дивитись, як світ знову народжується.