Розділ 11. Я дивився

(Він — Раел)

Я не мав права втручатись.
Та й не хотів.
Бо вперше у вічності мені здавалось, що спостерігати — це вже дія.

Я бачив її з першого подиху.
Дитина з очима, у яких уже тоді було щось надто знайоме — тиша між словами.

Вона росла, сміялась, падала, любила і ненавиділа, як усі люди.
І щоразу, коли вона боліла, мене це різало зсередини.

Я відчував, як у мені з’являється те, що ніколи не мало народжуватись —
співчуття.

— Ти бачиш її? — питав хтось у мені, може, сам час.

— Так.

— І що ти відчуваєш?

— Втрату, яка ще не сталася.

Я бачив, як вона закохується.
Як торкається його обличчя, сміється у снігу, як тримає за руку дитину, яку врятувала.
І я радів — справді радів — але це радість боліла.

Бо я знав, що все закінчиться.

Людське життя коротке, але воно має смак, якого не має вічність.
Кожна їхня мить — ковток повітря перед зануренням.
І я вперше зрозумів, що саме через цей страх втрати люди здатні на любов.

— Вона старіє, — прошепотав я у темряву.

— Так має бути, — відповіла тиша.

Я не міг торкнутись її.
Лише дивився, як її руки стали тоншими, як волосся втратило колір, як очі залишались тими ж самими — спокійними, вдячними.

І коли вона востаннє підняла погляд до неба —
мені здалося, що вона бачить мене.

— Ти прожила добре, — сказав я, не знаючи, чому.

— Ти хто? — її голос був ледве чутний.

— Просто той, хто дивився поруч.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Це слово впало на мене, як удар.
“Дякую.”
Жодна людина ніколи не дякувала мені за смерть.
Але вона дякувала — за життя.

Я не зміг залишитись спокійним.
Коли її подих зупинився, у мені щось розірвалось.
Тиша, якою я був, почала звучати.

Я відчув біль.
Справжній, людський.
Той, що пече, роздирає, залишає слід.
І я не хотів, щоб він зникав.

Бо в тому болі я вперше зрозумів: життя — це не протилежність смерті.
Життя — це вміння втрачати і все одно любити.

— Ти дала мені серце, — прошепотів я. — І тепер я не знаю, як із ним жити.