Розділ 10. Нове життя

(Вона)

Я не пам’ятала нічого.
Але від самого початку знала: щось у мені — не звідси.

Я народилась у маленькому містечку, де дощ пахнув глиною, а небо завжди було низьке.
Дитинство минало просто — школа, сад, перше кохання, все так, як у всіх.
Але кожного разу, коли я дивилась на захід сонця, мені здавалося, що я вже бачила його —
десь, колись, у іншому житті.

Я не знала, звідки це відчуття, але воно було як тихий шепіт усередині: живи повільно.

Світ навколо був звичайний, і це мене чарувало.
Я навчилась пекти хліб, сміятись до сліз, зливатись у танці на вулиці під дощем.
Я любила прості речі: запах кави, шум старого радіо, тепло рук, коли їх тримаєш довше, ніж треба.

— Ти завжди така спокійна, — казали мені.
— Просто мені здається, я вже бачила біль. І не хочу повторень.

Мені снились сни — дивні, яскраві.
Там завжди був хтось у темному, з очима, в яких ховалось небо.
Він ніколи не говорив, тільки дивився.
І від цього погляду мені хотілось жити ще сильніше.

Час ішов.
Я дорослішала, кохала, втрачала.
Коли мені було двадцять шість, я зустріла Томаса.
Він був простий — сміявся голосно, пив дешеве вино і ніколи не ставив філософських питань.
Його руки пахли фарбою й деревом.
Він був живим.

Ми жили разом, бідно, але щасливо.
Я не боялась старіння — навпаки, чекала, коли в дзеркалі з’являться перші зморшки.
Це здавалося мені знаком, що я справді існую.

Іноді я ловила себе на думці, що життя — це не шлях до смерті, а просто нагода доторкнутись до світу бодай на мить.

— Ти віриш у вічність? — спитав якось Томас.

— Ні. Але я вірю, що навіть коротке життя може бути безмежним.

— Як це?

— Якщо жити не поспішаючи.

Він сміявся.
А я усміхалась у відповідь — і подумки дякувала тому, кого вже не пам’ятала, але відчувала десь у серці.

Роки минали.
Я бачила, як світ змінюється — технології, міста, війни, мир, діти, старість.
Я хворіла, падала, знову піднімалась.
І кожного разу, коли ставало важко, чомусь дивилась у небо і шепотіла: я ще можу.

Коли прийшла старість, я не плакала.
Я сиділа біля вікна, пила чай, і дивилась, як падає дощ.
Той самий, що колись зупинив час.

І раптом мені здалося, що я чую його голос.
Тихий, знайомий, спокійний.

— Ти прожила добре.

— Ти хто? — прошепотіла я.

— Просто той, хто дивився поруч.

Я усміхнулась.
І вперше за довгі роки відчула сльози.

— Дякую, — сказала я. — За життя.

Потім світ потемнів — не страшно, не боляче.
Просто закрив очі.
І там, у тиші, я знову почула свій подих — той самий, що почався колись під дощем.