Угода на вічність

Розділ 8. Безбарвний світ

(Вона)

Я прокидалась щодня — і не розуміла, навіщо.

Сонце сходило, люди йшли на роботу, діти сміялися на вулиці, але для мене все це звучало приглушено, наче я дивилась фільм без звуку.

Я жила серед них, але всередині відчувала, що вже не належу світу.
Не через силу, не через вічність — а тому, що перестала відчувати різницю між добром і злом, любов’ю і звичкою.

— Ти виглядаєш спокійною, — сказав Раел.

— Це не спокій. Це байдужість.

— До чого?

— До всього.

Я намагалася допомагати людям, як колись.
Рятувала когось із пожежі, лікувала, говорила правильні слова.
Вони дякували, плакали, цілували мені руки.
А я — не відчувала нічого.

Життя стало механічним — ніби хтось вимкнув барви і залишив лише тіні.

Я дивилась у дзеркало й не впізнавала себе.
Обличчя — те саме, але погляд став холодним, як у нього.

— Раеле, — прошепотіла я.
— Я тут.
— Ти знаєш, що зі мною?
— Ти перестала бачити сенс.
— Мабуть. А може, просто час прийшов.

Він мовчав.
Його мовчання завжди було повніше за будь-які слова.
Але цього разу воно було схоже на прощання.

Я дивилась на місто з вікна.
Люди бігли, закохувались, сварились, і мені було за них спокійно.
Вони жили, бо не знали, коли помруть.
А я не жила, бо знала, що ніколи не помру.

— Ти хочеш кінець? — запитав він.

— Я хочу відчуття кінця.

— Це небезпечно.

— Життя без меж — теж небезпечно. Тільки тихіше.

Мені здавалося, що світ став порожнім лише для мене.
Але, може, це я стала порожньою для світу.

Того вечора я врятувала чоловіка, який стояв на краю мосту.
Він тремтів, кричав, плакав.
Я тримала його за руку, поки не заспокоївся.

— Чому ти хотів стрибнути? — спитала я.
— Бо все стало сірим, — відповів він.

І я посміхнулась.
Так тихо, що він не помітив.
Бо зрозуміла: ми однакові.
Просто він мав право впасти, а я — ні.

— Я не можу більше, — сказала я Раелові.

— Ти хочеш, щоб я забрав тебе?

— Ні. Хочу, щоб ти навчив мене помирати правильно.

Він подивився довго, і в його очах я вперше побачила не тишу, а біль.