Розділ 7. Спостерігач

(Він — Раел)

Я бачив, як вона згасає.
Повільно, без крику, без бунту — як свічка, що не гасне, але перестає давати світло.

Вона мовчала все частіше.
Я чув її думки, але вони стали коротшими, уривчастими.
Вона дивилась на людей, і в її погляді було не захоплення — звичка.
Їй більше не хотілось дивитись довго.

І саме це було найстрашніше.

Я створений бачити.
Моє існування — спостерігати.
Я бачив кінець імперій, загибель богів, народження світів.
Але ніколи не бачив, як згасає життя, яке не мало кінця.

Вона колись сміялась навіть тоді, коли плакала.
А тепер просто дихала — рівно, спокійно, ніби через силу.

— Ти втомилась, — сказав я.

— Ні, — відповіла вона. — Я просто перестала відчувати.

Її голос більше не мав фарб.
І в той момент я зрозумів: вічність, позбавлена емоцій, — це не спокій. Це забуття.

Я почав говорити до неї у снах.
Там, де немає тіл, де душа не ховається за розумом.
Там я міг бути ближче.

— Ти чуєш мене?

— Так.

— Ти шкодуєш, що погодилась?

— Ні. Але тепер я знаю, що без кінця не буває початку.

Вона говорила спокійно, ніби про дрібницю.
А мені стало важко дихати — хоча я не мав легенів.
Такого ще не було.

— Що ти відчуваєш? — спитала вона.

— Я не знаю.

— Тоді це, мабуть, і є біль.

Її сни стали короткими, уривчастими.
І я ловив себе на тому, що боюсь моменту, коли вона просто не прокинеться.
Це було безглуздо — вона безсмертна.
Але страх не слухав логіки.

Світ навколо став тьмяним.
Моє безмежне знання перестало давати сенс.
Бо знання без життя — це холод.
А вона була тим теплом, яке я не вмів створювати сам.

Я стояв поруч, коли вона сиділа біля моря, і дивився, як хвилі торкаються її ніг.
Вона була схожа на тінь, що забула, звідки прийшла.

І тоді я зрозумів, що більше не можу просто дивитись.

— Ти хочеш піти, — сказав я.

— Так.

— Але я не можу відпустити тебе.

— Тоді зроби щось.

— Що саме?

— Дозволь мені прожити одне життя. Знову. Як людина.

Я мовчав.
Її прохання розбивало всі правила.
Вона просила не безсмертя, а смерть.
І я зрозумів, що ніколи ще не стикався з таким вибором.

— Ти ж знаєш, — сказав я, — це буде боляче.

— Я хочу відчути біль.

— І коли закінчиться — я знову буду поруч.

— Я знаю. І тому не боюсь.

Її слова впали у мене, як камінь у воду.
Я не знав, що таке страх, поки не зрозумів, що можу залишитись без неї.

В ту ніч я вперше порушив угоду.
І вперше у вічності — зробив вибір не розумом, а серцем.