Розділ 6. Перенасичення

(Вона)

Іноді мені здається, що я бачила вже все.

Кожен ранок, кожне обличчя, кожну історію — в іншому тілі, іншій країні, іншому світлі, але сутність завжди одна й та сама.
Любов, страх, надія, зрада.
Тисячі разів.

Я навчилась не старіти, але не навчилась не втомлюватись.

Люди навколо змінюються швидко, мов полум’я, яке гасне, щойно встигає зігріти.
Я залишаюсь.
І з кожним роком стає важче відчувати.

Париж, Лісабон, Стамбул, Київ.
Я живу, працюю, кохаю, втрачаю, і завжди залишаюсь сама.
Бо як тільки вони починають старіти — я зникаю.
І це вже не смуток, а звичка.

— Ти мовчиш, — каже він.

— Бо не знаю, що сказати.

— Колись ти дивилась на світ із цікавістю.

— Колись він дивився на мене з подивом. Тепер — ні.

Я відчуваю, що Раел поруч.
Його тиша завжди тепла, але цього разу — холодна.
Між нами щось зсунулося.

— Ти змінилась, — каже він.

— А ти — ні, — відповідаю. — І в цьому, мабуть, проблема.

Він не сперечається.
Мабуть, розуміє.
Він не може втомитись — у нього немає тіла, немає крові, немає пульсу.
А в мене — є.
І саме це мене рятувало… поки не почало нищити.

Світ почав повторюватись.
Навіть чудеса стали передбачуваними.
Я бачила нові кольори, нові міста, але всередині — усе те саме: люди, що шукають щастя і бояться знайти.

Я намагалась їх любити, допомагати, але кожна спроба залишала присмак порожнечі.
Я не могла забути їхніх облич, але не могла і плакати.

— Ти ж хотіла жити, — нагадує він.

— Хотіла, — кажу. — Але, здається, я переграла життя.

Я стояла біля моря.
Хвилі котились одна за одною, точно так само, як століттями до цього.
Навіть море втомилось бути новим.

— Раеле, — сказала я.
— Так.
— Ти коли-небудь відчував порожнечу?
— Завжди.
— А як ти з нею живеш?
— Вона — мій дім.

Його слова прозвучали просто, без жалю.
І тоді я зрозуміла: можливо, саме тому він поруч — бо я починаю бачити світ так само, як він.

Мені стало страшно не через вічність, а через те, що я перестаю бути людиною.

Тієї ночі я не спала.
Просто сиділа біля вікна, дивилась, як світ прокидається, і думала, що, можливо, саме сьогодні мені вперше хочеться не продовження, а крапки.

І коли я подумала це — він з’явився, не питаючи дозволу.
Тихий, майже прозорий.

— Ти хочеш зупинитись?

— Я хочу відчути кінець.

— Ти ж знаєш, це не смерть.

— Я знаю. Але, може, втома — теж форма смерті.

Він не відповів.
Тільки залишився поруч, і ми мовчали, поки не почався дощ.