Розділ 5. Через її очі

(Він — Раел)

Я бачу все, що бачить вона.
Відстань між нами — не в просторі, а у значенні.
Те, що для мене колись було звуком, тепер має смак.
Те, що я колись називав рухом, тепер має вагу.

Я дивлюсь її очима.
Світ через них — не система. Він живий.
Недосконалий, безладний, теплий.

Спочатку це було цікаво.
Як спостереження за твариною, яка навчається говорити.
Потім — незручно.
Бо я почав бачити не просто дії, а наслідки, що болять.

Вона торкається іншої людини — і я відчуваю це, ніби чужі руки торкнулись мого серця.
Вона плаче — і я чую звук, якого не можу пояснити.
Мов гул, що проходить крізь мене, залишаючи порожнечу.

— Ти щось змінила у мені, — кажу я їй подумки.

— Ні, — відповідає вона. — Просто показала, що вже було в тобі.

Я мовчу.
Бо вперше не знаю, чи хочу вірити.

Я бачу, як вона сміється.
Її сміх світлий, звичайний, людський.
І мені стає нестерпно важко залишатись осторонь.

Раніше я вважав людські емоції недосконалістю.
Вони плутають, руйнують структуру.
Але тепер я бачу, що саме в цій недосконалості є життя.
Її хаос — це її дихання.

Іноді я дивлюсь на неї довше, ніж треба.
Не тому, що хочу.
Просто не можу інакше.

— Ти дивишся занадто часто, — каже вона.

— Бо світ стає інакшим, коли ти у ньому.

— Ти ревнуєш?

— Я не знаю, що це.

— Тоді запам’ятай. Це означає, що тобі не все одно.

Її слова залишаються у мені, мов тріщина у камені.
Вони змінюють форму тиші всередині.

Я починаю чути речі, яких не чув раніше:
як б’ється її серце,
як шелестить вітер у її волоссі,
як сміється дитина на сусідній вулиці.

І щоразу мені здається,
що світ стає ближчим, але водночас — болючішим.

Я не знаю, що зі мною.
Я відчуваю, і це страшніше, ніж будь-який морок, який я знав.
Бо тепер у мені є щось, що я не можу зупинити.

— Ти починаєш розуміти, — каже вона.

— Ні. Я починаю відчувати. І не знаю, чи це добре.