Розділ 4. Смак часу

(Вона)

Світ пахнув новим життям.
І цей запах не зникав навіть через роки.

Спочатку я просто ходила.
Дихала, дивилась, торкалась стін, облич, вітру.
Кожен подих здавався подарунком.
Навіть біль — як доказ того, що я справді тут.

Час більше не мав ваги.
Я перестала рахувати дні.
Здавалося, що я живу у вічному «зараз».

Я змінила ім’я — Лія, потім Еліс, потім Міра.
Країни, мови, міста — усе змішалось, але в кожному житті я залишала щось маленьке: усмішку, теплу чашку кави комусь, кого ніколи не побачу знову, малюнок на зап’ясті, запах у чужій квартирі.

Я не старіла.
І не намагалась зрозуміти, чому.
Життя стало як подорож без пункту призначення.

Іноді я відчувала його — Раела.
Не голосом, не образом — присутністю.
Як легкий струмінь повітря поруч, як тінь, що завжди залишається рівно на крок позаду.

«Ти дивишся?»

«Так.»

«І що бачиш?»

«Світ, який не втомлюється змінюватись.»

Його спокій мені подобався.
Він не втручався, не радив, не судив.
Він просто був.
І я навчилась говорити до нього подумки, як до старого друга, що живе в іншій кімнаті, але завжди чує, коли ти мовчки зітхаєш.

Одного разу я стояла на даху старого будинку в Парижі.
Було літо, і ніч пахла вином, металом і дощем.
Під ногами спала сотня вулиць, а небо було схоже на океан, що забув, куди плисти.

Я подумала:

“Я ж можу все. Можу жити, скільки захочу.
Можу любити кого завгодно, бути ким завгодно.
Можу навіть забути, хто я.”

«І ти хочеш забути?» — запитав він.

«Ні. Просто хочу відчути, що ще існує щось нове.»

«Світ нескінченний у своїх деталях. Ти просто ще не навчилась їх смакувати.»

Його слова запам’ятались.
І відтоді я почала вчитись смакувати час.

Я їла повільно, слухала, як хрустить хліб.
Доторкалась до шкіри — і запам’ятовувала тепло.
Дивилась у вікна — і бачила не відображення, а історії.

Здавалось, я почала відчувати навіть секунди, як пульс світу, що б’ється десь у глибині землі.

Вічність не лякала.
Вона пахла морем, кавою, старими книгами і чужими усмішками.
Іноді я ловила себе на думці: можливо, вічність — це просто мистецтво не поспішати.

«Ти змінилась,» — сказав він колись.

«Ні. Просто навчилась дивитись повільніше.»