Розділ 3. Угода

(Вона)

Світ повернувся повільно.
Наче хтось заново збирав його зі скла й тиші.

Спочатку я відчула холод.
Потім біль.
А потім — подих.
Справжній, гострий, живий.
Повітря пахло бензином, дощем і чимось ще — новим.

Я лежала на тому самому асфальті, але все навколо було… надто спокійним.
Люди стояли, не рухались.
Краплі дощу завмерли в повітрі, як підвішені намистини.

— Що це? — прошепотіла я.

Голос прийшов зліва.
Без луни, без вітру. Просто був.

— Мить між.

Я підвелась.
Переді мною стояв він.
Темне пальто, обличчя спокійне, майже спокутане, очі — глибокі, як тиша після грому.

— Ти… лікар? — спитала я.
Він усміхнувся.
— Не зовсім.

Я дивилась на нього — і не могла визначити, що саме викликало в мені довіру.
Може, спокій.
Може, відсутність поспіху.
Може, те, що він просто не виглядав здивованим.

— Ти запитав, чи я хочу жити.
— Так.
— І я відповіла — так.
— Але не будь-як, — тихо нагадав він. — Я чув.

Його голос був рівним.

Без пафосу, без обіцянок.
Він говорив, як той, хто не нав’язує — лише пропонує.

— Що тепер? — спитала я.
— Тепер — угода.

Я завмерла.
— Угода з ким?
— Зі мною.
— Ти хтось на кшталт Бога?
— Ні. Швидше — його тиша.

Я не зрозуміла, але не відчула страху.
Тільки цікавість.

— Я можу дати тобі життя без кінця, — сказав він. — Без старості, без меж. Але не без сенсу. Є умова.

— Яка?
— Я бачитиму світ твоїми очима. Відчуватиму все, що відчуваєш ти. Без втручання, без влади. Лише присутність.

Я мовчала.
Дощ завис між нами — не падав, не зникав.
Мені здалося, що світ чекає моєї відповіді.

— Ти хочеш жити через мене? — запитала я.
— Я хочу зрозуміти.
— І що станеться, якщо я погоджусь?
— Ти житимеш.
— А якщо ні?
— Тоді я просто піду. І світ стане таким, яким був.

Я довго дивилась на нього.
І в якийсь момент усвідомила: я вже погодилась.
Бо страху не було.
Лише дивне відчуття, що все це — правильно.

— Добре, — сказала я. — Дивись. Але не втручайся.

Він кивнув.

— Домовились.

І в ту ж мить дощ впав.
Світ повернувся — з криками, сиренами, рухом, але я вже не була тією, що до удару.

Я вдихнула повітря, що пахло новим життям, і вперше відчула поруч щось невидиме.
Тихий подих, який рухався в такт моєму серцю.
Не страх, не тінь — присутність.

«Ти чуєш мене?»

«Так,» — подумала я. — «А ти?»

«Тепер — так.»