Розділ 2. Голос серед тиші

(Він — Раел)

Я не приходжу.
Я просто є там, де стихає життя.
Мене не кличуть — я з’являюсь, коли все інше зникає.

Люди рідко бачать мене.
Ще рідше — помічають.
Бо зазвичай вони дивляться на страх, а не на правду.
Страх гучний, а я — тиша.

Того разу щось було інакше.
Не місце, не час — вона.

Вона не кричала.
Не благала.
Не торгувалася за секунди.
Просто лежала на мокрому асфальті, і в її очах було те, чого я не бачив тисячоліттями: спокій.

Світ навколо метушився — блимаючі вогні, людські голоси, дим, бензин.
А вона ніби не належала цьому хаосу.
Я стояв поруч, і мені стало… цікаво.

Вона мала померти, але не вмерла.
Її серце відмовилось підкоритись.
Я чув, як воно б’ється всупереч законам, яким підкоряється все.
Мені здалось, що навіть час не наважується доторкнутись до неї.

Я дивився — і не міг піти.
Це було не співчуття.
Я не здатен співчувати.
Це було щось інше.
Невідоме.
Тонке.
Майже тепле.

— Хочеш жити? — запитав я.

Не знаю навіщо.
Це не було частиною моєї роботи, не мало сенсу.

Вона мала зникнути, як усі.

Але вона відповіла.
Тихо, подумки, але я почув.
«Так. Але не будь-як.»

Я запам’ятав це.
Не “так” — а “не будь-як.”
Люди завжди просять життя, навіть якщо не знають, навіщо.
Вона ж просила сенсу.
І це було… ново.

Я не знав, що робити з цим відчуттям.
Я створений бачити, але не відчувати.
Я можу спостерігати, але не жити.
Але тепер я хотів знати — чому.

— Я можу дати тобі життя без кінця, — сказав я. — Якщо дозволиш мені бачити світ твоїми очима.

Вона не відкрила очей.
Просто усміхнулась.
І я зрозумів, що вперше в історії — мені не вистачає слів.

Тиша між нами стала новою мовою.
І коли вона вдихнула знову — світ, здається, теж почав дихати разом із нею.