Розділ 2

Вулиця кипіла життям. Водночас це зіграло на руку, адже ми без проблем спіймаємо потрібних людей, а паралельно з тим — оминало. Будь-хто міг запідозрити й викликати варту, яка ганятиметься за нами до вечора. Тоді завдання, котре розраховане максимум на кілька днів, розтягнеться надовше. І без того компанія обіцяла довготривалу співпрацю.

Я перезирнулася з Лук’яном, котрому спека не симпатизувала. Вона теж добряче плавила мене, та я намагалася триматися до останнього.

— Що на цьому узвозі, Ведуню? — у Луки ще й досі працював мозок на генерацію нових прізвиськ.

— Я не Ведуня. Хіба так складно запам’ятати? — роздратовано фиркнула, не озираючись.

— Але ж ти однаково ведеш. У цьому суть твого імені, — невинно пояснив.

— Проте луком я тебе не називаю.

— Ти не зрозуміла!

Хлопець поспішно оминув мене, щоби зайняти позицію попереду. Я спинила ходу, а він розставив руки, немов перешкоду.

— Моє ім’я означає вміння добре жартувати та хитрувати! — гордовито випнув груди, виказуючи несумісну рису.

— А також брехню і злі наміри.

Я перебила його, відштовхнула та пішла далі, тримаючись цілі. Через мить завмерла та обернулася з викликом:

— Якщо ти так упевнений — радо буду бачити твої вміння у хитруванні.

Лук’ян прийняв м’яч на власному полі, гордовито випнувши груди й поквапившись уперед. Нині я знала, як правильно скерувати його. Прослідкувавши за ним поглядом, я зауважила, як кумедно підстрибують пасма русявого волосся. Хлопець спинив ходу, щойно дійшов берега іншої пристані. Саме на ній найбільше юрбилися матроси, котрі закурювали люльки й обговорювали подальші маршрути в безкраїх просторах. Я зиркнула вбік порожнього Братиславського узвозу й кивнула. Лука обмінявся зоровим контактом зі мною, переконуючись, чи варто чекати мене на допомогу. Хитнула головою, лишаючи цю частину йому. Урешті-решт, він же експерт у хитруванні та жартах.

Я віднайшла непогане місце за метр від них, сховалася під тінню і склала руки на грудях. Лук’ян же скоротив відстань до одного з дужих моряків, про якого я чула чимало новин: пережив три човни, що тонули, вижив у пожежі та тощо. Чоловік виглядав відповідно: напів лисий, сивий, зморшкувате лице й впалі очі. Кілька шрамів і слідів від опіків прикрашали цей суворий вираз, із яким він поглянув на Луку, щойно той наблизився.

— Добрий день, панство, — із притаманною радістю защебетав Лук’ян, чухаючи потилицю — ознака нервування.

Ніколи б не подумала, що Лук’ян здатен на таку емоцію. Він здається мені бехсоромним юнаком, якого випадково закинули не в той провулок, де доведеться поводитися та жити, як дорослий. Хоча правила та закони йому ніхто не пояснював тому, він знаходить, перевіряє та досліджує їх самотужки, ризикуючи всим. Він обмацує межі цього світу, у якому дозволено існувати.

Решта матросів у тихій компанії здоровила майже не звернули увагу на новоприбулого. Тільки уповільнили споживання сухариків із салом.

— Чого тобі? — голова загону підняв брову, очікуючи відповіді.

Лука помітно зам’явся, переступивши з ноги на ногу. Я вже приготувалася глузувати з нього та заступатися, аби забрати до себе “штурвал”, та хлопець успішно взяв себе в руки. Він розплився у своїй фірмовій і трохи невинній усмішці, кивнув на засмальцовану колоду із залишками харчів:

— Дивлюсь, у вас хороше сало, аж у самого слинка тече — невимушено збрехав юнак, хвацько підморгнувши. — Начуваний вами. Подейкують, ви пережили три кораблетрощі?

Я звела увагу до старого матроса, котрий дужче насупився. Та в тих запалих очах блимнуло щось на кшталт задоволеного самолюбства. Старі люди полюбляли, коли тішили їхнє велике его будь-якими способами: чи то словами, чи то діями, як це вчиняла Анісія по відношенню до Катрана. Так, він мав рацію: мені необхідно повчитися лестити людям. Досить корисна навичка. І вчителя я вже бачила.

Матрос делікатно зрізав шмат сала, закинув до рота й глухо мовив:

— Припустимо, пережив. Тобі що з того? Теж хочеш подібного досвіду? Малий ще для такого.

За словами почулося гиготіння побратимів, які між собою штовхалися в плечі. Утім галас стих, коли Лука продовжив:

— Ні, авжеж, ні, — палко замахав долонями, — мені на суходолі пригод вистачає. Ми з сестрою.., — поспішно мазнув поглядом по мені, — шукаємо одного чоловіка. Не зовсім чоловіка, але не в цьому суть. Ходять чутки, що ваші судна пішли не від шторму чи зіткнення.

Навіть із тіні я помітила блиск упізнавання в очах старого капітана. Попри пекельну спеку, холод пробігся спиною і сховався за нею в очікуванні наступних слів юнака. Чоловіки, які не брали участі у слуханні розмови, здійняли збентежені погляди на Лук’яна. Той у свою чергу мовчки височів.

— Звідки тобі відомо, хлопчисько? — хрипкий голос матроса опустився на октаву нижче, набуваючи суворості й грубості.

— Море розповіло, — поетично прокотив молодик, повівши рукою до хвиль, які ліниво колихалися за причалом, — воно приносить багато пліток, якщо уважно слухати, пане.

Подібний вислів я чула про круків. Лук’ян переробив на власний лад? Хай там що, у нього добре виходило володіти потрібними словами. А от щодо руйнування кораблів — я знала про два випадки з життя цього моряка на прізвисько Нетопайло (саме від тонення човнів). Невже з усіма трьома таке траплялося?

— Ти маєш рацію. Судна потопили, — зізнався Нетопайло, схиливши голову.

— Хіба не Асар потопив?

Щойно ім’я Водяника вислизнуло з вуст Луки, компанія моряків раптом завмерла. Один матрос, із пов’язкою на оці підносив, якраз підносив до рота сухарик, так і закляк із піднятою рукою. Повітря навколо колоди помітно змінилася — полуднева спека випарувалася, залишаючи могильний холод, який крижаними пазурами залазив під шкіру. Я на мить забула, як дихати, а серце — як битися в грудях.

Кілька моряків повільно, насторожено почали зводитися на ноги. 

— Хто ти такий і звідки знаєш ім’я цього чорта?! — прогирчав Нетопайло, ляснувши  себе по коліні, — а хай тебе щуки деруть, ти знайомий із ним?