Пролог

Що ви знаєте про страх? Принаймні те, що об’єктом страху може бути абсолютно будь-що. Навіть ви самі. І що ви робите? Тікаєте.

На швидкоруч я скидала всі коштовності, не розбираючи, що потрібно, а що геть не потрібне мені. Стосовно цього я зуміла б подумати у трохи спокійній обстановці, а не тоді, коли хижак дихає прямо в спину. Під “хижаком” я мала на увазі господаря будинку, який безсоромно грабувала. Перед очима не було картини того, як зі мною розправляться, щойно впіймають. Ні. Натомість я складала пазли, як обиратиму новеньку зброю за ті гроші, які нададуть після виконання завдання.

— Я вдома!

От лайно. Не цього я кортіла.

Шикнувши, один із браслетів випав із рук, немов мав ніжки для втечі. Його сподівання хибні, адже мої пальці миттю підібрали його. Ніхто не мав вибору й виходу — тільки вперед без утечі.

Звуки з першого поверху луною відбивалися у голові, щоразу додаючи гучності. Увесь світ і навіть я були проти мене: підштовхували до надмірної паніки, хоча нічого критичного не сталося. Поки що. Ніколи не пізно вискочити й прокричати: “Я тут!”

— Адо? — голос жінки-господарки звучав дещо насторожено, нібито заздалегідь знала про присутність незнайомки у власній спальні.

Згадка нового імені змусила сповільнити збірку прикрас. Ада — одна з заможних дочок Рахель Брауде. Родина з далеких земель прибула до міста з тим відчуттям, мов би жили тут усе життя. Хоч їх усі любили, знаходилися ті, хто волів нажитися на заможних і висмоктати якомога більше.

— Адо?! — Рахель наближалася.

Я хотіла було позадкувати до дверей, одначе на заваді з’явилася скриня. За падінням послідував гуркіт. Лайка вислизнула з вуст, не зважаючи на нікчемну ситуацію.

Голос і кроки на сходах помітно стихли — мене почули. Серце затовклося в грудях сильніше разом із кров’ю, що закипіла у жилах швидше. Усе тіло кричало, щоби я тікала. Послухавшись, прослизнула до вікна. За нечутною командою Рахель продовжила ходу саме до кімнати, де знаходилася я.

— Хто там? — із марною надією на відповідь гукнула жінка.

Торбина зрадницьки повернулася наперед, скільки б разів я не відкидала ту назад. Зітхнувши, укотре поправила. Я вже приготувалася тікати, одначе будинок не погодився з цією ідеєю — стрижень вікна не повертається.

— Звісно, — буркнула під ніс, палко смикаючи той убік.

Механізм геть чинив страшний опір. Чи то від паніки, чи зі страху я втрачала дорогоцінні миті на звільнення.

— Крадійка!

Голос Рахель досить чітко дав розуміння, що мені гайки. Проте це останнє, чого я прагнула б зараз.

Не знаходячи іншого виходу — мій кулак врізався у скло. Тоненька шибка розлетілася шматками, ріжучим болем впиваючись у шкіру. Дрібні уламки потрапили на руку, від чого я тільки зціпила щелепи.

— Стривай! — Рахель зірвалася до вікна.

Без зайвих роздумів — я вискочила. Черепиця під ногами заковзала, щойно чобітки приземлилися. Рівновага втратилася одразу, і полетіла вперед. Стрімголов покотилася дахом, вдаряючись обличчям. У процесії я встигла згрупуватися: накрила головами руками, ноги притисла до тіла. Положення врятувало від переломів, одначе печіння в долоні та пульсуючий біль у тілі не покидав мене.

Спиною я відчула прірву, тож розімкнула руки й вчепилася у козирок. Той жалібно закряхтів, тримаючи мою вагу у повітрі. Я висіла так, опустила голову й розглядала місцевість унизу: галявина геть не близько, а трохи далі високий паркан. Обернувшись через плече на останніх силах, зауважила тиху вулицю. Туди я могла помчати та втекти вже до більш галасливих провулків.

Змайструвавши план, аби витягти себе з ганебної поразки, хитнула ногами, створюючи інерцію. Опісля сперлася ними об стіну, відштовхнулася й стрибнула. Через парка, на жаль, не зуміла переправитися. Натомість я віднайшлаа новго ворога в обличчі собаки.

Сіпнувши головою, побачила пса, котрий саме сів на власне місце в якості будки. 

Наші погляди перестрілися: крижані й сповнені страху. Принаймні тільки я боялася, а собаці було однаково. У пріорітеті таких тварин було тільки одне — захистити територію. Отже, я — ворог.

— Ти мене не.., — не продовжила я, адже з будинку почулися крики — Рахель вибігала назовню.

Я обернулася до собаки в кількох метрах. Той ліниво похилив голову, поки я не рухалася. Здавалося, усе добре, та коли я відступила — пес голосно загавкав. Звір зірвався на лапи й деремнув у мою сторону. Я чкурнула під стіну, до паркану прослизнула та зібралася лізти нагору. Собака не припиняв гавкотіння, котре встигло остогиднути за кілька хвилин. Щойно я підтягнулася — собачі щелепи зімкнулися в повітрі; у тому місці, де пару митей тому стояла моя нога. Пес крекотів, клацаючи іклами. Це було чудодійною мотивацією лізти вгору. Тож я залізла вище й уже на верешчку перекинула вагу, спустилася та побігла далі.

Біль у руці не вщухав. Звісно, там скло. Нічим перев’язати не було, тому я намагалася якомога менше рухати. На додачу кістки нили після катання дахом. До бази я приповзу, а не дійду.

Чкурнувши до галасливої вулички, я врешті видихнула з полегшенням. Тут мене не мали знайти, я сподівалася всим чорним серцем. Люди метушилися, кваплячись у справах і не звертаючи уваги на крадійку, себто мене. Серед міського хаосу я віднайшла спокій для власного серця, котре з плином часу вже стукотіло значно повільніше, врівноваженіше, аніж у будинку.

Пройшовши кілька кроків, я спинилася. Потягнулася — і почула гавкіт. Обернулася через плече й побачила псів. Ті надривалися, волаючи на всю вулицю. Квапилися до мене, адже ними керувала Рахель і двоє чоловіків.Я шугонула, помчавши до центральної площі. На ній саме вешталася компанія підлітків, яких я вдало оминула. Можливо, терези удачі знову похилилися на мій бік…

Думка обірвалася, як тільки на горизонті вигулькнула собача голова. Це вже полювання якесь, якому я не тішусь.

— Он вона!

Рахель не вгавала — настільки сильно вона хотіла бачити мене з відрубаною головою або надкушеними кінцівками. Попри її потворне бажання, я чкурнула поміж будинків. Навіть не озиралася, адже й без того прекрасно знала, що побачу там — розгнівану багатійку з псами та чоловіками.