3

Зард зі стогном відкрила очі. Квіт, де він? Дівчина сіла, тіло пронизав гострий біль, вона безсило впала на ліжку. Ні ні ні ні ні ні! Знову, знову вона розлучається з найдорожчою їй істотою у всесвіті. Розпач, якій вона відчула тоді було неможливо передати словами.

До кімнати зайшов Протар. Чоловік сів поряд з Візардель і простягнув їй складений у кілька разів папірець.

— Ти мала би отримати його ще років у дванадцять, але я сподівався, що правда ніколи не спливе на поверхню. І я радий тебе бачити. Навряд чи ти ставишся до мене так само, як раніше.

Візардель, наскільки дозволяла рана, міцно обійняла його.

— Не важливо, рідні, не рідні, ти турбувався про мене, виростив такою яка я є, не залишив на посталу цьому світу, на мою думку, батько це не той, хто зачав, а той хто виростив.

Протар лагідно її пригорнув.

— На твою справжню сім'ю велося полювання, твій батько Корасталь перейшов дорогу голові одного з кланів, і завертілося, зачепило це і твою матір, Елуїсту. Про тебе ніхто не знав, Корасталь, метаморф, приніс тебе у несправжній постаті. Десь у цьому місті має бути твій дід, він приходив, коли ти була ще немовлям, але я вважав, що тобі буде краще, якщо ти будеш відрізаною від минулого повністю.

— Краще пізно ніж ніколи — через силу усміхнулась дівчина — Проте, я краще з'їду в гуртожиток, коли стану на ноги.

— Це твій вибір — Протар не знав, як реагувати на це, йому не хотілося розставатись з донькою, хоч і не рідною, але ж вона лишиться у місті — Але якщо що, ти завжди можеш звернутися за допомогою до мене.

— І ще одне, де той русявий хлопець, що був з нами?

— У міській лікарні в важкому стані, але лікарі кажуть, що виживе. Його ткнули отруєним ножем.

— Сельдяний король — Зард закрила рота долонею.

Протар підвівся і вийшов з кімнати, його кликали. Він розумів, що через веремію діл не побачить Зард ще кілька днів. Більшість людей при командуванні були прикінчені під час одного з зібрань. Він запізнився, щоб побачити востаннє доньок, що і врятувало Пратару життя.

Зард провела батька поглядом і коли він вийшов за двері з очей дівчини ринули сльози. Скільки ще доля буде гратися з нею? У цій грі щастя було рибиною на нитці, а вона нерозумним малим дельфіном, який гонявся за рибиною, але щоразу, коли та опинялася у неї, доля безжальною рукою смикала нитку, змушуючи Зард гнати далі у нескінченній погоні. За що? Ніби Візардель і без того мало старається, спершу у школі, потім в інституті, вона рвала жили і витискала з себе останні соки, бути кращою, дізнатись більше. Тоді єю рухало бажання зробити так, щоб батько гордився нею, потім, щоб якийсь клан звернув на її роботу увагу, іноді, хотілося бути поміченою людьми. Природа дала їй невтішну позицію для старту, поряд з Нізою, де всі досягнення Зард були у тіні її сестри, а потім з'явився Квіт.. який лишився з нею, навіть коли з'явилася Ніза, навіть коли Зард знову опинилася у тіні, він теж лишився там. А Візардель сліпо не бачила цього!

Дівчина заспокоїлась десь через пів години. Перед нею купа завдань, відновити записи про малайорів, що були втрачені під час аварії на кораблі, знайти роботу, а потім дім.

Минуло кілька днів. Зард встала на ноги, але має ку ще не покидала, крипіла над паперами, відновлюючи свої записи. Вона ще не зовсім вільно ходила, тому ще не навідувалась до Елані, до того ж, наскільки вона знала, він ще у лікувальному сні.

Дівчина втомлено відкинулась на спинку крісла. Усе, що вона змогла згадати було відновлене, щойно з'являться гроші, подасть на роздрукування. Зард підвелась. Ще близько десятка листів чекали на неї. Навряд чи їй за останні п'ять років прийшло стільки листів від сторонніх людей, як за останній тиждень.

Перший був від Адвайллена.

"Зард, я впевнений, що ти дізналася таки правду, Елуїста хотіла, щоб тобі розповіли раніше, але Протар надто береже тебе від минулого. На жаль ми вже не зможемо обговорити це лицем до лиця, навряд чи я зможу повернутись назад до столиці. Вибач, що не став у твоєму житті тим, ким мав би бути."

Зард знову розридалась. Їй хотілось, щоб він написав хоч на кілька слів більше. І як вона не здогадалась сама? Адвайллен, її дідусь, він то і не ховався. Зард чудово пам'ятала, як вперше прийшла до бібліотеки коли їй було сім. Адвайллен тоді сказав "Тебе звуть Візардель, чи не так?" І коли дівчина спитала, звідки він дізнався, він відповів, що її дід, вона тоді лише посміялась, потім, вже більш дорослою, списувала це на тугу Адвайллена за донькою, Елуїстою, яка у решті решт виявилася її матір'ю. І чому так? Вона дізнається про почуття інших людей, лише коли доля їх розриває.