Новий початок

- Ну ти ж знав, так? Так, бро? Ти щось знав? – Паха з надією заглядав мені в обличчя, ховаючи телефон у кишеню.

Ні, я, звісно, не знав. Інакше сам би себе відключив від усіх цих голок і катетерів. Навіщо, скажіть мені, я стільки часу боровся? Заради кого? У мене нікого немає. Була тільки Джессі. Ні, не так. Була тільки надія на те, що я поверну собі Джессі. Встану на ноги, зроблю те, чого вона так хотіла. Боже, та ж і я хотів, і хочу... І чому...

Вона вийшла заміж "по зальоту". Так говорили знайомі. «Гей, їй тільки-тільки вісімнадцять, яке кохання?». Але я думав, що Джессі справді могла полюбити його, мого сусіда по гуртожитку. Того самого, чиїм парфумом я нишком користувався. І ще ця їхня дитина... Минуло більше року з того дня, як я повернувся додому, і три місяці я вже у лікарні. У мене закінчилися гроші. У мене закінчилися сили.

Я втомився.

- Ванюха, завтра вже операція, тромб видалять, усе налагодиться! Батькам зателефонуємо, розповімо, що тепер все добре! – Паха сидів поруч. – Ось побачиш! Ваню? Ваня!!! Лікаря до десятої палати, швидше!!!

             ***

Багато світла, я намагаюся розліпити повіки і не можу. Ледве-ледве вдається. Крізь щілинки розмиті обличчя, предмети. Я лечу. Ні, мене хтось несе. Wtf? На мене натягують речі. Вимірюють. Я роблю якісь мимовільні рухи.

- Вісім за Апгаром.

Та що таке? Мене беруть на руки. Зважують.

- П'ятдесят п'ять, три шістсот, ти пишеш? Час: одинадцята п'ятдесят дев'ять.

- Писати «дванадцята»?

- Ой, а годинник-то став. Зараз на телефоні гляну. Ти подивися, три хвилини на першу. Так, пиши, напевно, опівночі. Свято сьогодні велике, Івана Предтечі, нехай буде сьомого липня.

- Матері давати? Кричить-то як це мале, вуха закладає. Давно таких крикунів у нас не було.

Я лечу. Уже видно трохи краще. Незвичайно бліда моя смуглява Джессіка. Її обличчя перелякане, волосся вологе і пружинки-кучері збилися в один клок. Моя мила, ось він, я. Давно хотів сказати, як люблю тебе. Нарешті ми зустрілися.

- Дивись, замовк одразу.

- Ага, і вона... Матусе, до грудей приклади. Що ти дивишся на нього? Ще надивишся. Не знаєш, як? Усьому вас, молодих, вчити треба. Їм би гуляти й гуляти, а вони народжують... Дивись, от так. Голівку притримуємо, так... Ротик відкриваємо. Ну-ну, не плачемо. Як сина назвете?

- Ваня, Іван... Напевно... Ванюша...

Мені добре. Мені тепло. Я засинаю.


_____________________________________
Дякую всім, хто дочитав історію Вані до кінця.
Буду рада вашим щирим відгукам в коментарях, до зустрічі на сторінках нових історій!
Ваша авторка♥️