За пів року

За пів року від дня розставання я захистив диплом, склав іспити, випустився з університету, звільнився з кав'ярні і поїхав. У рідне містечко, подалі від цих пружинок, мигдалів і локшини. Поближче до мого найкращого друга, друга дитинства – Пахи.

- Чувак, тобі двадцять три, все буде ок! – Паха завжди був на позитиві. І він знав про мене все.

- Буде, – луною відгукувався я, гортаючи стрічку сайту з вакансіями в моєму містечку. Думки про Джессі тиснули, переїзд не допоміг забути. Боліло у грудях.

- Ну, хочеш, подзвони їй, напиши в соцмережах, дізнайся, як справи. Може, тобі полегшає. Страшно дивитися на тебе! Ти взагалі їси, спиш? Як із хреста зняли, бро!

У цей момент я вперше відключився. Паха дико злякався. Але про це я дізнався вже, коли прийшов до тями в лікарні й  побачив його біля своєї койки.

- Ванюха! – Паха був блідий, як полотно. – Я ледь сам не вирядився до праотців! Ти чого це надумав, а?!

А я не знав, чого я надумав. Це дізналися лікарі після довгих виснажливих обстежень. Тромбоемболія легеневої артерії – ось воно як називалося: мій стан і мій вирок.

- Це лікується, друже, я тобі кажу! Я все дізнався, тримайся давай, не хандри! – це, звісно, був Паха.

- Паш, ти батькам якось м'яко скажи, а? Вони тільки недавно полетіли в Італію до тітки, тато знайшов роботу, нехай побудуть там, не кидають своїх справ. Мені важко говорити, мама все відразу зрозуміє, – просив я. – Придумай щось... Повітря не вистачає, чекай… Гроші на лікування в мене є, на картці, я накопичив у місті, сподіваюся, поки вистачить... І ось ще, Пахо, будь ласка, дізнайся, як там Джессі... Мені це важливо.