У мене такого ніколи не було

Вивчення розкладу, звірка розкладу занять із номером аудиторії, до якої вранці зайшла Джессі, – і я вже знаю, що вона першокурсниця. Мені капець. Я застарий для неї.

Ванька-дурник. Скільки їй, милій звабливій Джессі, шістнадцять, сімнадцять? А тобі скільки? Ееех. У її віці дивляться на однолітків. І взагалі, сто відсотків у неї є хлопець. У такої не може не бути пари.

За тиждень виявилося, що ніякого хлопця в Джесіки немає. Ми зустрілися в коридорі універу – чесне слово, цього разу точно випадково, – і я запитав:

- Хочеш кави?

- Хочу, - відповіла Джессі своїм оксамитовим голосом. – Тільки не зараз, давай після пар.

Після пар!!! Оце везуха! Не тут, у їдальні, у всіх на очах, а після пар, увечері, у пристойному місці! Нормальна кава, а не в паперовому стаканчику… Так, місце... Про це треба подумати. Я взяв номер Джессі і зберіг його двічі на обох сім-картах: на одній записав «Джессі», на другій «Джессіка».

З останньої пари я злиняв і помчав у гуртожиток митися і перевдягатися. Випрасував свою парадно-вихідну білосніжну сорочку, яку одягав тільки першого вересня і на останній дзвоник. Знайшов тонку чорну краватку, якою користувався приблизно так само часто. Чи не зайва вона? Ок, нехай буде... От штанів нормальних немає... Доведеться повернутися в джинси. Чорні кеди. Готовий. Перед виходом помітив у друга на тумбочці туалетну воду. Була не була. Пшик. Ніби приємно пахне.

А ось місця я не придумав. Найпристойніше кафе в цьому районі – те, в якому занадто людно: там усі студенти тусуються. Мені хотілося більш спокійної атмосфери. А найсмачнішу каву готую я сам у кав'ярні, в якій працюю. Але туди я точно її не поведу...

- Привіт, – сказала Джессі, підійшовши звідкись збоку. – До біса втомилася.

Незважаючи на втому, вигляд вона мала приголомшливий. Смаглява шкіра, вузьке обличчя, очі-мигдаль і тонка фігура в довгій коричневій сукні, чорній косусі та білих кросівках. Сумка вже інша, біла, на ремінці через плече.

- Хочу їсти. Йдемо кудись? – чи то сказала, чи то запитала вона.

- Підемо. Куди б ти хотіла? – обережно поцікавився я. Ми йшли звичною мені дорогою, а я нічого перед собою не впізнавав. Повітря просочилося новизною.

- Тут недалеко є китайський ресторан. Ти любиш китайську кухню? – запитала Джессі.

- Е, – зам'явся я. – Я не знаю.

- Серйозно? – вигукнула Джессі з радісним здивуванням. – Ніколи не пробував?! Тоді нам точно туди!

У китайському ресторані дивно пахло: незвичними спеціями, незвичайною їжею. Червоними ліхтариками, паперовими драконами ряснів увесь зал, у якому ми насилу знайшли вільний столик. Так, усамітнення не вийшло. А що я хотів? Молода дівчинка бачить мене ледве не вперше в житті і не повинна побоюватися? Все правильно, Джессі. Ти розумниця.

Ми замовили китайську локшину з овочами, я не запам'ятав назви. І мені сподобалося! Начебто. Не пам'ятаю. Апетит відшибло геть. Я дивився на Джессі й не міг надивитися. Як таке можливо? Це не сон? Вона заправляла кучерики за вуха, їла, нахиляючись до тарілки, ловила ротом локшину, поглядала на мене, сміялася. І все це було так красиво і, головне, так природно, наче ми з нею давні знайомі. У мене такого ніколи не було.



Хочеш дізнатися, як розвивалися стосунки Вані і Джессіки далі?
Підписуйся, залишай серденько і пиши коментар про свої враження - дял авторки це дуже цінно❤️❤️❤️