ПРОЛОГ

Клим

Я ніколи не забуду, як ми зустрілися.

Того дня я вийшов на пробіжку, щоб провітритись. Надворі стояла чудова погода, і я не мав жодного бажання проводити цей ранок вдома чи в просякнутому чужим потом спортзалі.

Парком гуляв теплий весняний вітер. У вухах грала музика з мого плейлісту для тренування. Дорога була рівна, перехожих небагато, бо за такого рання мало кого зустрінеш в цьому місці. Ідеальний ранок.

За два кілометри, що відрахував мій фітнес-браслет, я зупинився, щоб зробити перерву та попити води. А тоді став свідком того, як якийсь чоловік, йдучи повз двох дівчат, й, користуючись тим, що вони надто захоплені своєю розмовою, витягнув в однієї з них телефон з задньої кишені, сховав у власну і пішов далі, ніби нічого не сталося.

Повернувши пляшку назад у рюкзак, я потягнув за змійку, й почав бігти. Якби я рикнув на нього просто зараз, він точно дав би драпака, і, враховуючи відстань між нами, не факт, що я встиг би наздогнати його. Тож я вирішив діяти розумніше.

Він йшов неспішно, ніби прогулюючись. Мабуть, не хотів привертати зайвої уваги, коли дівчина помітить, що телефон зник. От тільки я помітив, що він зробив.

Підбігши досить близько, я боляче схопив його за руку, змушуючи зупинитися. Злодюжка зойкнув і вирячив на мене перелякані очі, що бігали, не затримуючи погляд ні на чому довше, ніж на кілька секунд. Це змушувало замислитися над його адекватністю не менше, ніж крадіжка.

— Ти хто такий?! — питає він. Голос його тремтить, а долоні пітніють. Я пильную кожен його рух, щоб вчасно зреагувати, якщо він нападе, — Відпусти!

На вигляд йому десь під сорок. Низький, худий, з дуже коротким волоссям. На ньому сіре потерте худі, старі кросівки,  та такі самі потерті спортивні штани. Тож можна було подумати, що він тут, як і я, заради бігу. Та, враховуючи те, що я бачив, бігти він міг хіба що даючи драпака від поліції.

— Той, хто бачив, як ти вкрав телефон у тієї дівчини, й сховав його у свою кишеню, — рівним крижаним тоном відказую я, — Відпущу якщо повернеш.

— Що ти верзеш? — сичить він, — Немає в мене ніякого телефона! Відпусти, покидьку!

Я розумію чого він намагається досягти, зчинивши галас. Але я не якийсь наївний бовдур, щоб піддатися на таку дурну маніпуляцію.

Злодій борсається, намагаючись вирватися, але я тримаю міцно, а тоді недобре примружуюся і нахиляюся ближче до його вуха.

— Може мені не варто бути таким добрим з тобою, й відразу викликати поліцію? Оті камери, — я киваю на вуличні ліхтарі, де ті розміщені, — точно зафіксували як ти це робиш. На тебе оформлять заяву. А заразом перевірять. Впевнений, це не перша твоя крадіжка.

— А, до дідька! — гарчить він, а тоді роздратовано лізе в кишеню, виймає звідти телефон в рожевому чохлі й замахується.

— Дуже не раджу його кидати, — загрозливо попереджаю я, — Пошкодиш — і можеш забути про те, щоб піти звідси по доброму, зрозуміло?

Зціпивши зуби той віддає мені телефон, і я його відпускаю, хоча, певно, і не варто було. Готовий закластися, не миня і дня, як він ще когось пограбує.

Щойно я звільняю його руку, він біжить геть, сиплячи прокльонами на всі боки. Мабуть, боїться, що я передумаю.

Зітхнувши, я з мить розглядаю телефон, котрий виявляється однією з останніх моделей айфона, в чохлі з блискітками, що плавають в якійсь рідині.

Такий чохол підійшов би для маленької дівчинки, але точно не для злодійкуватої гопоти, що й досі озиралася, щоб переконатися, що я за ним не женуся.

Всміхнувшись, я переконуюся у тому, що ті дівчата досі там, де я їх бачив востаннє, та йду, збираючись повернути роззяві її телефон. Однак не встигаю дійти до них, як друга, брюнетка з засмаглою шкірою, прикладає телефон до вуха. А тоді екран телефону в моїй руці спалахує, й на всю вулицю лунає пісня Try від Pink.

Дівчата обертаються до мене. Перша, білявка, виглядає розгубленою. Її великі блакитні очі дивляться на мене з підозрою та цікавістю. Її ж подруга, схоже налаштована вороже та войовниче.

— Не схоже, що це твій телефон, чуваче, — досить гучно промовляє вона, роблячи крок уперед та склавши руки на грудях так, ніби не була зростом мені приблизно до пупа.

Її подруга, власниця телефону, тримається трохи позаду і мовчить, роздивляючись мене.

— Саме тому я і збирався його повернути, — спокійно промовляю я. Та брюнетка, звісно, не вірить мені. 

— Ну та, звісно! Це ж для того зазвичай цуплять чужі телефони — щоб повернути! — вона недобре прискає, і, зробивши черговий крок мені назустріч, одним впевненим та сильним рухом вихоплює з моєї руки телефон, а тоді виймає свій власний та фотографує мене, певно щоб було що показати поліції.

— Послухай, я не цупив його, — я відчуваю легке роздратування від безглуздості цієї ситуації, хоч і розумію чому вони так подумали, — Я побачив як його поцупили та відібрав. І саме йшов, щоб його віддати.

— Ого, який вигадливий! — пирхає брюнетка, — І де ж справжній злодій?

— Втік, — відказую я, розуміючи, що і це її не переконає. Так і є.

— Як зручно! Єво, дзвони у поліцію, будемо писати заяву.