2 - Удар другий

– Не знав, що моя дівчина – боєць. Непогано дерешся, Мерліа. – Мейсон вдарив чергового татового бійця, а саме останнього та схопив мене за руку. –  А тепер – біжимо! – і ми побігли, якомога швидше. Схоже, я не вказала, що бігати у туфлях не моя стихія, тож… Пробігши кілька коридорів, прямо на бігу зняла туфлі та побігла далі босоніж.

– Мерліа, ноги застудиш. Дозволь… – ми добігли до балкона у кінці коридору та вислизнули з дому. За нами все ще була погоня. Балкон ввів до величезного саду з різними кущами у вигляді різних тварин, де Мейсон, наче справжній лицар підняв мене на руки та стрибнув десь з метрової висоти до кущів. Приземлившись на ноги, ми знов опинилися в оточенні людей тата. Та що ж таке… Залишилося трохи! Один невеликий парка і все!

– Мейс… Постав, будь ласка, на ноги. Я можу дратися! – прошу Мейса, але той лиш сильніше притискає мене до себе.

– Мейсон, Мейсон… А я ж тебе виховав. Дав дах, дім, роботу та от як ти мені дякуєш? – роздався голос батька позаду і на балкон вийшов тато. Його вираз обличчя залишався спокійним, наче нічого не сталося. Але сталося. А він як завжди, зберігає повний спокій та лад у душі.

– І я говорив дякую вам, Пане Торвальд. Своєю відданою службою усі ці роки. – відповів йому Мейсон. – А тепер, моя панна забажала волі. Волі, якої ви її позбавили. Не стійте у нас на шляху, пане… Інакше, пошкодуєте.

Тато… Почав сміятися. Ні, не так. Почав голосно реготати кілька хвилин, поки ми все ще були оточені, але чи мені здалося?.. Чи людей стало більше? Серед них не лише звичайні охоронці, а й справжні вбивці. Тату на їх обличчях, багатий арсенал та не офіційні наряди. Від кинджалів на їх поясах до ломів та гвинтівок. Серйозні хлопці, нічого не скажеш…

Підготовлені… І вони помінялися місцями. Ті, хто звичайні охоронці зі звичайними пістолетами та у смокінгах, відійшло у сторону. Або, деякі повернулися до будинку.

– Ти й мені погрожуєш? – крізь сміх сказав тато, але потім заспокоївся та став серйозним. Як завжди. – А я думав ти безхребетний слабак… Що ж, схоже я помилявся щодо тебе. Хлопці. – і він кивнув тим самим “хлопцям”, які виглядали досить страшно та небезпечно. Пролунав гучний постріл і я впала на землю, поряд з Мейсоном. Він мене впустив.

– Мейсон! Ні! – я побачила як з його ноги тече кров. Багато крові та у той момент я закричала щосили. У мені щось надірвалося. Якась частинка мого тіла та душі… Стало дуже боляче і не тільки фізично (у той момент мене схопили за волосся та відтягли від Мейсона), а й морально. – Ні! Мейсон… Мейсон! Ти живий! Тато! Тато, не чіпай його, благаю!

– Запізно, доню. Дуже запізно. – з посмішкою на губах сказав тато та кудись пішов з балкона і я подивилася на Мейсона. Той схопився за ногу і лише скрипів зубами. Його підхопили під руки та тримали на мушці гвинтівки.

– Не дриґайся, мала. – пророкотав голос одного з тих, хто тримав мене, коли я намагалася вирватися та поцілився йому у голову. Моє волосся тримали дуже міцно і було боляче…

– Ти… Відпусти нас! – кричу щосили, а потім просто кричу. Адже хтось потягнув ще раз за волосся.

– Ти моя донька, Мерліа. Я тебе ніколи не відпущу. – тато. Він тримає волосся і я, дивлячись на нього не розумію. Як… Як він так може зі мною поступати зараз? Невже я так погано себе вела усі ці роки, що на таке заслуговую?

Ні. Справа не в цьому. А в моїй поведінці зараз. Я ослухалася його. Вперше за багато років. Поводилася погано, на його думку. Але це моє життя. Моє. І ніхто, навіть тато не може мені заборонити  жити за моїми правилами. Зараз 21 століття, а не середній вік. Жінки можуть не лише виходити заміж за розрахунком та бути гарною прикрасою для чоловіка. Ми можемо працювати на тих самих посадах, не гірше за чоловіків. Можливо не на всіх, але… Суть зрозуміла.

– Тоді я сама себе відпущу. – у цей момент хапаю ножа з руки здивованого вбивці (одного з них) та відрізаю своє волосся не шкодуючи ані на мить. Волосся відросте, а от життя в мене одне. Вириваюся з капкана та вдаряю з усіх сил між ніг того, хто тримає Мейсона. Чоловік видав якийсь дивний звук, та схопившись за те що між ніг впав до землі. Другого виключив сам Мейсон, вдаривши по нозі рукою та потім по обличчю. Швидко (як це було можливо) піднявся та ми втекли звідси. Серце билося дуже швидко, я боялася що вони все ще женуться за нами… Не почувши, окрім туфель Мейсона нічого, я зупинила нас обох та обернулася.

За нами більше не було погоні, тому ми тепер зробили (я зробила) це з неймовірною легкістю та криками:

– Я вільна! Я вільна!

І я дійсно була вільна. Він некоханого нареченого, ненависного шлюбу який повинен був відбутися через місяць та головне від тата. Татового нагляду та його людей, які постійно спостерігали за мною. Це було не життя. Це був жах і я дуже зараз рада, що позбавилася усього цього.

Так, я буду іноді сумувати за будинком, за людьми у ньому (кухар, прибиральниця…). Але я зробила свій вибір. Самостійне життя. Сповнене радості, щастя та любові, на яку я нарешті заслуговую.

Андріус Торвальд:

– Пане, може наздоженемо їх? – спитав його підлеглий, але Пан Торвальд лише похитав головою дивлячись на світле пасмо волосся у його руках. Його доньки, яка щойно втекла, залишивши старого на самоті.

– Ні. Нехай йдуть.

Якщо вона вибрала волю, то нехай.

І хай тільки посміє прийти до нього, коли стане складно або скінчаться гроші. Але щось підказує старому Пану Торвальду що такого ніколи не буде. Мерліа виросла занадто впертою дівчинкою і повною копією його покійної дружини. Така ж прекрасна жінка, вперта та сильна духом та серцем Якщо вона щось собі придумала, то ніхто її не зупинить. Щоб не казали їй…

– Але ж….

– Ти чув мене? Нехай. Вона вільна. І більше не чіпайте їх. – наказав Торвальд  та скрився у будинку. Треба тепер пояснити його найкращому другу що шлюбу їх дітей не буде. Але то усе дрібниці…