Від Вас я не чекав!

​Ден завмер, прислухаючись. 

​«Так чого це я впав у паніку і боюсь усього? Ну гаразд, потрапив у якийсь кінчений регіон із його відбитими мешканцями — і що, одразу лапки догори? Здаюся? Ні, фіг вам. Весь цей час я був правий: я в іншому світі, і тут є Система, прямісінько як у комп’ютерних іграх. Тобто і прокачка має бути, і старти, і бонуси. І якщо брати до уваги, що я не помер остаточно... Можливо, у мене є кілька, а то й безліч життів. Тоді я ще покажу цим місцевим! Стану тут королем!» 

​У ту саму мить, коли він затято промовляв ці слова, десь високо вгорі — метрів за тридцять, над його головою — величезна біляча родина зовсім не спеціально, а просто за роботою догризала суху, гнилу гілку якогось дерева. Яка ото от готовилась впасти.  

​Легкий хрускіт. Денис підняв погляд. 

​Смерть. 

​[Мало хто так уміє, але ви змогли!] 

[Померти двічі, не завдаючи шкоди своїм ворогам, та ще й у такий короткий проміжок часу — це новий рекорд!] 

[Епічне досягнення: «ДУРЕНЬ» (Ранг 2)] 

[Вас треба оберігати не від ворогів, а від самих себе.] 

[Удача підвищена] 

[Новий навик розблоковано: «ДАЙ БОЖЕ ТИ ВИЖЕШ».] 

Опис: Після того, як вам завдають смертельного удару (отруєння, нещасний випадок чи фатальна випадковість), ви отримуєте 20 секунд невразливості до пошкоджень. 

Мінус: Біль ви все одно відчуваєте на повну. 

(Не радимо випробовувати навички у жерлі вулкана). 

​[Переродження через:] 

3... 

2... 

1... 

​Системне сповіщення зникло, але Денис і досі не міг повірити в те, що сталося. 

​В одну мить він милувався милим звірятком, а в наступну — бах! Усе, харош пожив. Та йоп твою ж матір із дна колодязя! Що це за хрінь твориться?! Не повинно так бути! Він тільки-но прибув, нічого не розуміє, а єдине, що вміє майстерно робити — це вмирати. Ця блядська... 

​А, стоп. чого це він одразу не допер? Ось хто насправді стоїть за цим божевіллям! 

​— Богине, я більше так не буду! — взвизнув він у порожнечу. — Вибач мене за все, чим я міг тебе образити! 

​У відповідь, звісно ж, була лише глуха тиша. 

​Денис важко видихнув. Здається, до цього вайбу починаєш звикати. Тупо помер — на тобі крутий навик. Ну і хто тут тепер крутіший за нього? Дурень другого рангу, між іншим! А яка фірмова здібність прилетіла — цілих 20 секунд легального безсмертя після фаталу. В кого ще таке є у цьому світі? А? З’їли! Він іще покаже всім, хто тут господар. 

​Добре хоч минулого разу він навіть не зрозумів, що його вбило. Не могла ж та пухнаста бусинка розтрощити його череп? Вона ж така лапочка... 

​Посмішка зникла з обличчя. 

А де він, власне, зараз? 

​Ден відродився на березі дивного піщаного озера. Процес відбувався повністю хаотично — схоже, черговий респаун залежав виключно від забаганки тієї самої великої небесної особи. 

​Він роздивився навколо й занімів від шоку. За кілька кроків від вузької смужки суші, на якій він стояв, бурхливими, лютими хвилями здіймався... пісок. Справжнісінький сипучий пісок, що грався хвилями, наче океанська вода під час шторму. Піщані бризки розбивалися об кам'янистий берег. Причому маси піску різко відрізнялися за кольором: від чорно-білого до яскраво-жовто-коричневого, але ніколи не змішувалися між собою, тримаючись окремими густими масами, немов фарби в банці з водою. Видовище заворожувало й лякало водночас. 

​— Кві-кві-кві... 

​Денис різко обернувся. Позаду нього вишикувалася ціла зграя тих самих лісових створінь, тільки значно менших — розміром приблизно з доброго пекінеса. Вони сиділи рівними рядами і пильно дивилися на нього своїми чорними очима-намистинками. 

​«Так... — промайнула панічна думка в голові. — А якщо мене вбила та велика капібара? То чи зможе ця зграя розірвати мене на шматки?» 

​Він сам же одразу іронічно відповів собі: «Спитав теж херню. Мене якісь діти голими руками зарізали, а їхній лісовий татко, мабуть, просто випадково притоптав». 

​Але страх відступав. Оговтавшись, Ден відчув дещо більш приземлене: у животі люто заурчало, скрутивши нудотний спазм. Якщо він зараз нічого не з'їсть, то наступна смерть буде гарантовано від голоду. 

​Денис акуратно зробив крок назад, намагаючись дистанціюватися від зграї хом'яків-переростків. Йому потрібен був важкий камінь — щоб у разі чого захиститися або здобути хоч якусь здобич. 

​Звірятка рушили за ним. Не агресивно, не кидаючись у бій, а просто крокуючи слід у слід, принюхуючись і видаючи знайоме, тихе муркотіння. 

​І тут у пам'яті раптово сплив спогад. Цей звук... Це характерне квікання і журчання. У його колишньої дівчини колись жила морська свинка. Вона завжди видавала такі звуки в най незручніший моменти, збиваючи весь настрій. 

​Ден озирнувся і знайшов підходящу за розміром сіру каменюку. Тепер у нього є зброя. Піднявши її над головою, він на секунду завмер. 

​У голові промайнули дурні ілюзії з ігор: зараз він здобуде вбивство, отримає досвід за відняття життя, спрацює системний лічильник, і почнеться справжній кач! 

​Але дивлячись у ці довірливі, круглі очі маленьких створінь, він раптом відчув, як по щоках котяться сльози. Він плакав як дитина, тримаючи важкий камінь і дивлячись на невинних тварин. 

​У мить між двома ударами серця в голові клацнуло: 

— Та я ж просто хочу вижити! — крикнув він і щосили метнув камінь, в натовп але. 

​Каменюка гучно вдарила по скелі але ні в кого не влучила. Малюки миттєво прорахували траєкторію польоту, спокійно відійшли вбік, а потім знову безшумно вишикувалися півколом перед ним, продовжуючи дивитися на нього своїм незбагненним, спокійним поглядом. 

Денис знову підхопив камінь і кинувся вперед. 

Звірята розсипалися в різні боки. 

Він замахнувся, кинув, але камінь гепнувся поруч, здійнявши хмарку піску. Маленька пухнаста істота спокійно прослизнула між його ногами.