Глава 1

— " Як же мені страшно. Чому так швидко біжить час? Я зовсім недавно була в дев'ятому класі, а зараз уже на роботі. Хе... Як же я хочу назад до мами " — Думала Юля, заходячи всередину — "Ні. Яка мама? Уже час дорослішати. Мені вже двадцять років, а я ще досі, як...". — Вітаю Вас, Юліє — Перебив її думки голос адміністратора Лілії з рецепції. — Ой!... Це Ви? Добрий день. — Я Вас налякала? Вибачте будь ласка. — Та ні, все нормально. Я просто задумалася. — Про те, як буде проходити Ваш перший робочий день? — Ну... Можна сказати, що так. — Це зрозуміло по Вашій нервовій поведінці, але ви не хвилюйтеся. На першій роботі кожен проходить через це. В нас дуже дружний колектив, ніхто один одного в біді не кине. Ви потім звикнете й станете себе почувати, як вдома. — Ем...Так, дякую. Ви праві, це мій перший робочий день і мені просто треба звикнути. Дівчина невпевнено посміхнулась та попрямувала до свого робочого місця. Ну, як до свого робочого місця? Вона хотіла піти, але через хвилювання, щось пішло не так. — Юльо, Ви куди? Це запасний вихід — Запитала Лілія та здивовано підняла брови. — Ой, здається я забула куди йти — Ніяково посміхнулась Юля та опустила голову. — Нічого страшного, з ким не буває? — Засміялась темно волоса жінка — Давайте я Вас проведу. Цей крінж запам'ятається дівчині надовго. На порозі Юлю зустріли привітні обличчя колег. Усі одразу почали вітатися, розпитувати як справи, чому вона така схвильована й так далі. Дівчині ставало трохи легше від того, що вона з ними розмовляла. Вона була справді схвильована, хоч казала, що все добре. — Все ж таки, ти дуже хвилюєшся — Помітила манікюрниця Настя — Не треба, все буде добре. Дозволь мені тебе обійняти. Після обіймів дівчині стало трохи краще. На роботі люди справді не такі, якими вона їх уявляла, хоч підтримати можуть. Прийшов час, і потроху стали з'являтися клієнти. Перша клієнтка записалася до Юлі на макіяж. Дівчина дуже хвилювалася, що вийде негарно й клієнтці не сподобається. І ось нарешті справа дійшла до кінця. Клієнтка захоплено поглянула на себе в дзеркало. Юля подумала, що отримає з її боку купу критики. — Вау! Це просто... Шикарно! — Вигукнула з захопленням клієнтка — Я себе просто не впізнаю! Невже це я?! — Так, це Ви, Вас правда не впізнати. Дуже рада, що Вам сподобалося — Сказала Юля та задоволено посміхнулася. Це справді було дуже гарно. Навіть колеги були вражені. Вони думали, що їхньому візажисту Каті немає рівних, і тут Юля зі своїм шедевром. Дівчині поступово стало зовсім краще. Все не так, як вона уявляла. З першого дня все було добре. Ні одного тобі зауваження й ні одної тобі неприємності. Її одразу дружно прийняли в колектив. Вона настільки захопилася улюбленою справою, чудовими клієнтами та розмовою з колегами, що не помітила, як швидко минув час і настав кінець робочого дня. Дівчина з задоволеною посмішкою вийшла з приміщення. День був просто пречудовий. Мамі буде, що розповісти. За дівчиною вийшов Артур. — Юль, зажди — Почувся голос хлопця ззаду. — Може провести тебе? — Мене? — Так, просто я живу трохи далеко звідси, а самому йти сумно. Тому не проти, якщо я тебе проведу? Таа... Ні не проти, дякую. Ідучи вдвох, хлопець з дівчиною розмовляли на різні теми. Починаючи від роботи й закінчуючи до особистого життя. Люди, що проходили повз лише задоволено дивилися на них та посміхалися. — А чому, ти саме вибрав професію "Перукар" — Запитала зацікавлено Юля. — Нуу... Тому, що мені ця справа дуже подобається.Я відчуваю, що це моє покликання. А чому ти про це запитуєш?                                          — Та, просто стало цікаво. А давно тобі ця справа подобається?                                    — Давно, ще коли був підлітком. Одного дня, коли мама була зайнята, не було кому заплести молодшу сестричку до школи. Вгадай, хто це був змушений робити?          — Ти! — Відповіла дівчина та засміялася.                                        — Правило! — Теж засміявся хлопець — Коли я зачісував це гарне ніжне волосся, я думав що зроблю з нього справжнісіньке гніздо для лелек. Але, коли я став його заплітати все виходило якось інакше. Мені було в кайф просто його заплітати, не знаючи що в кінці вийде. А в кінці вийшло навіть нічого так. Софійці дуже сподобалося. Мені також її заплітати. З того дня, я кожного ранку робив сестричці різні зачіски. Потім я зрозумів, що це для мене більше ніж хоббі й став перукарем.                                         — Ого, круто. Твоїй сестричці пощастило з таким братом. Коли я була в першому класі, захотіла собі заплести зачіску. Поки мама відвернулася на кілька хвилин, я вже заплела в себе на голові прямо, як ти сказав "Справжнісіньке гніздо для лелек", яке вона була змушена прибирати ножицями.                                        — Ого, тобі справді на той час такий брат, би не завадив — Жартома сказав Артур та засміявся.                                          — Так, ти правий. Доречі, я теж з дитинства мріяла стати візажистом.                                       Дівчина настільки захопилася розмовою з хлопцем, що не помітила, як вони пройшли повз її під'їзду. — Ой! Здається ми пропустили мою квартиру.          — Як пропустили?                           — Ось мій під'їзд, я живу там — Показала Юля пальцем на багатоповерхівку, що знаходилась по центру.                     — Ну нічого, з ким не буває? — Сказав Артур та засміявся.            Іще один крінжовий момент, який вона буде пам'ятати дуже довго. Юля зайшовши в квартиру, розслаблено видихнула й стала роззуватися. На годиннику сьома вечора, йти було нікуди. Дівчина переодягалась і ввімкнула чайник. Зробивши собі чай, вона сіла біля вікна й стала милуватися вечером. Її думки перебив телефонний дзвінок від мами. Юля з посмішкою підняла слухавку й стала розповідати про свій чудовий робочий день, і про те як її провів додому симпатичний перукар. Мама з задоволенням слухала доньку та раділа за неї.