Наближався світанок. Навколо вже не було так похмуро та темно, навіть сніг не летів на землю, стомившись він нічної заметілі. Стомився і Микола. Він не пам'ятав, скільки разів вистрілив, скільки криків болю почув, а тільки продовжував пробиратися ближче. План діяв: вони звужували коло, щоб не дати ворогу відійти.
Юнак знову почув вистріл та відчув пекучий біль у правому стегні. Кров зафарбувала штани та сніг поруч. Микола стиснув зуби від болю. Він не розгубився, адже це не було для нього першим пораненням. Знав, що стрілятиме до кінця, допоможе іншим.
"Тим краще, - подумав хлопець і навіть посміхнувся. - Не буду боягузом, бо не зможу втекти, якщо буде потрібно."
Як тільки почало розвиднюватися, Микола почув кроки прямо над своєю головою. Застиг, не ворушився та, мабуть, і дихати перестав. На нього націлили автомат, дуло дивилося в обличчя юнака, а в голові лунала тільки молитва, що заглушувала швидкий ритм серця. Юнак підняв очі та вже не зміг їх опустити: над ним стояв його брат, вискаливши зуби.
-Юрко...
-Ти... - Він нахмурився, але автомат не забрав.
Микола зрозумів, що кожне слово, яке він чув раніше, справді було про рідного брата. Він не наважився більше нічого сказати. Для нього це вже була чужа людина, від рук якої він зараз і загине.
-Ти вибрав неправильний шлях, - сказав Юрко, сильніше стиснувши в руках зброю та плюнувши на землю. - А ворогів народу потрібно карати.
Микола не відвів погляд і не рухався. Він був готовий померти просто зараз, але не був готовий убити брата.
Пролунав вистріл; куля, пробивши напругу, влучила в голову. Юрко впав на брата, випустивши з рук автомат. Кров заливала одяг парубка, його руки, землю... Микола підняв голову та побачив навпроти того самого хлопця, який ще вчора підбадьорював його, а сьогодні врятував життя, зробивши вирішальний постріл у цьому бою.
Сніг знову вирвався на волю, прикривав червону кров навколо, пустував. Небо ясніло, позбуваючись нічної темноти.
Настав світанок.
Кінець
Відредаговано: 09.07.2024