VI.

Перший сніг вкривав усе навколо, стелив на землю білу хустку та зовсім не бажав танути. Микола сильніше затягнув ремінь на поясі, коли здійнявся вітер: хотів хоча б трохи зберегти тепло.
Парубки стояли між соснами та обговорювали плани. Найстарший із них тримав перед собою карту та щось показував, вимальовуючи вказівним пальцем стежку на папері. Він говорив про вдалу погоду, адже вона допоможе їм розгледіти чужинців чи помітити їхні сліди, про безсонну та довгу ніч, що чекає їх попереду, а також про вирішальний бій, який, за словами чоловіка, відбудеться перед світанком.
Згодом усі розійшлися: хтось вирішив відпочити перед майбутніми подіями, інші ж продовжували розмови між собою.
Микола мовчки стояв, спершись об дерево. Його щось тривожило, але юнак не знав, звідки з'явилося це хвилювання і чому розповзлося по тілу, ніби отрута. Загинути він не боявся та й ніколи не тікав від смерті. Вона завжди була поруч, наче чекала, коли юнак похитнеться. Інколи Микола, здавалося, відчував її дихання на потилиці. Але впасти в боротьбі за волю для нього було найбільшою нагородою.
Раптом роздуми перервав хлопець, який був поруч:
-Миколо, на тобі лиця немає. Щось сталося?
-Все гаразд. Задумався тільки.
-Ти не хвилюйся за сьогоднішню ніч. Тих у формі не буде багато, - співрозмовник посміхнувся.
-Звідки така впевненість?
-Чув, як хлопці між собою говорили. Казали, що сюди якийсь молодик відправляється, а москалів багато не бере. Видно, самовпевнений дуже.
-А, можливо, у нього досвід хороший, - Миколу зацікавила розмова.
-Та ні, - хлопець нахилився ближче. - Ще чув, що підступний дуже. Його батько священником був, так він власноруч того з хати і вивіз. А куди - одному Богові відомо.
Микола аж здригнувся. Невже про брата його йдеться? Думки заплуталися так, наче холодний вітер спеціально завертів їх разом зі сніжинками.
Юнак стомлено відповів:
-Нам потрібно бути готовими до всього.
Через деякий час хлопці вирушили в дорогу, зрідка перекидаючись якимись фразами.

Вночі хурделило ще більше. Микола забився між стовбурі дерев, які височіли над яром. Туди вітру було важче дістатися, і сніг не потрапляв в обличчя так, як раніше.
Інші хлопці теж зайняли потрібні місця та чекали якогось знаку про появу ворогів. Навпроти, майже на пагорбі, сидів юнак, який напередодні заспокоював Миколу. Він виглядав спокійно, ба навіть посміхався, передчуваючи їхню перемогу в бою.
Через деякий час хлопець махнув йому головою: прийшли. Микола не бачив, скільки саме було ворогів, тільки чув, як скрипів сніг під їхніми ногами. І чомусь цей звук нагадав йому плач матері, її мокрі та вицвілі від сліз очі... 
Спогади закінчилися, коли хлопець почув перший вистріл, за ним другий, третій... Він вдивлявся у темряву, яку розсіював повний місяць, та побачив чоловіка, що ходив над яром, виглядаючи ціль. Микола спокійно навів рушницю та вистрілив. Той упав, закричавши, а тоді скотився з пагорба вниз. Парубок одразу згадав витівки з друзями, коли вони тільки починали цей шлях. Чи знав він тоді, що вбиватиме так спокійно, а руки навіть не тремтітимуть, тримаючи зброю? Чи думав, що втратить не тільки найкращих друзів, а й сім'ю?
-Ні... - тихо видихнув Микола.