V.

Микола сидів на призьбі, схиливши голову. На горизонті з'явилися перші промені, заплуталися у русявому волоссі парубка, а тоді, вдарившись об промерзлу землю, сховалися за тином. З-за хати випурхнув вітер, підганяючи вкрите памороззю жовте листя: мабуть, чимдуж хотів спіймати сонячне світло.
Хлопець здригнувся, коли холод торкнувся спини. Він не знав, скільки часу тут сидить. Пам'ятав, як біг дорогою додому, вдивляючись у темні шибки вікон; він відчинив двері, а потім увійшов, із трепетом чекаючи реакції рідних. Але в хаті було надто холодно та тихо, тільки місяць розкинув своє світло на підлозі. Парубок чув, як швидко стукає його серце, і більше нічого... Жодного звуку...
Світає... Юнак підвівся, провів рукою по волоссю, яке одразу ж вплелося поміж пальці, наче колоски пшениці. Закинувши рушницю на плече, Микола пішов до сусідки. 
Літня жінка розпалювала у печі, як раптом хтось постукав.
-Кого ж це там принесло... - прошепотіла та поспішила до дверей.
-Нанашко, можна? - Парубок стояв за порогом та посміхався.
-Миколко! Дякувати Богу!
Хлопець схилився, адже двері були низькими та невеличкими, як і сама господиня. 
-Проходь, синку, сідай за стіл, - жінка метушилася, - зараз їсти будеш. Ти, певно, з далекої дороги...
-Були недалеко від нашого села, тому попросив, щоб відпустили, а я їх завтра дожену. Хотів батьків провідати, брата...
Микола підняв очі на жінку:
-Нанашко, розкажіть, що сталося? Де рідні мої?
Сусідка присіла на стілець та заплакала.
-Синку... Нелюди, бісові сини приїхали і батьків твоїх із хати вивели. Не бачила я, та тільки чула, як вистрілив хтось. Вибігла на подвір'я, а мати твоя лежить... Мертва вже.
-Застрелили? - Микола аж піднявся з-за столу.
-Ні, але серце її не витримало того горя. З рідної хати... Світ за очі... - жінка розплакалася ще більше, витираючи худими пальцями сльози.
-А з батьком що? Юрко де був?
-Степана на віз посадили і повезли. Я тільки побачила, що троє чоловіків із ним сиділо. А Юрко... Ой, горе...
-Що з ним?
-Не бачила його вже дуже давно. Люди тільки говорять, що Юрко з москалями дружбу завів. А батько твій із ним посварився, як дізнався. Орися і прихворіла через це, лежала й не виходила нікуди. А тут таке сталося...
Микола мовчав, дивився у підлогу. 
-Ти, синку, поїж. А тоді покажу тобі, де могила матері. Підеш, помолишся...
Микола залишився у жінки до вечора. Заніс води до хати, полагодив хвіртку, допоміг замести листя, розкидане вітром біля порогу та на стежці. Коли почало вечоріти, юнак вирішив іти в дорогу. Сусідка дала хлопцю трохи їжі з собою та по-материнськи обійняла.
-Ви не забувайте мене, нанашко. Якщо я повернуся, то одразу зайду до вас. 
-Хай Бог буде з тобою, Миколо...
Юнак поспішив на цвинтар. Там, на окраїні, він побачив могилу, про яку казала сусідка. Микола впав на коліна перед невеликим насипом землі:
-Я повернувся, мамо...