IV.

Холодний дощ сповіщав про швидкий прихід осені. Хмари зажурено нависли над землею, і здавалося, що час для них зупинився.
Степан зайшов до хати та витягнув з-за пазухи кілька жовтуватих яблук. 
-Був у сусідки, заніс води до хати, а вона ось такий гостинець тобі передала, - сказав чоловік до Орисі, яка лежала на ліжку.
Жінка посміхнулася:
-От би сонце ще хоча б на хвильку засвітило. Так не хочеться літо відпускати.
-Якщо надворі тепліше стане, то помаленьку вийдеш під хату. Сядеш на лавку і будеш мені пісні співати, як колись.
На вулиці заіржали коні. Степан виглянув у вікно. Дорогою повільно їхав віз, розграфлював болотистий шлях, каламутив калюжі, а згодом зупинився біля їхньої хати.
Чоловік вибіг надвір та біля порогу зустрів Юрка. Той стояв у формі, а на грудях красувалася червона зірка.
-Повернувся... Мати собі місця не знаходила: все питала, де ти.
-Я по справі, - відповів юнак.
Степан поглянув за його спину та побачив ще двох чоловіків. "Москалі", - пронеслося в голові.
-Яка ще справа? Ти б маму провідав: вона з ліжка не встає після твоїх витівок. Як до мене поваги нема, то хоча б її пожалій.
У відповідь хлопець тільки голосно промовив вивчені наперед слова: 
-Ворогам народу не місце серед нас, тому влада дала розпорядження на вивезення. Ви повинні звільнити будинок.
-Чия влада, сину? 
-Наша. Ми чекати не будемо, - Юрко кивнув головою - чоловіки позаду ввійшли до хати, незважаючи на протести Степана.
Потім вони вивели Орисю, яка ледве перебирала ногами. Жінка, побачивши сина, кинулася до нього:
-Юрчику, рідний, що ж це робиться? - Сльози текли по блідих щоках, а руки тягнулися до парубка.
Юнак ж навіть не ворухнувся, тільки грізно повторив, що часу немає.
Мати впала на коліна, плакала, хотіла достукатися до сина, якого любила всім серцем, простягала руки.
-Я сказав. Двічі повторювати не буду, - Юрко зняв із плеча автомат та вистрілив у небо.
Орися схопилася за серце, очі перелякано дивилися на хлопця, а вуста прошепотіли тільки одне слово:
-Іуда....
Жінка впала на брудну землю. Степан кинувся до неї, потряс за плечі, але було пізно. Він притис її до себе, очі вкрила пелена сліз.
-Нелюди, безбожники...
Юрко знову кивнув чоловікам і ті спробували відтягнути чоловіка від ще теплого тіла. Степан щось прошепотів, а тоді поцілував бліде чоло Орисі. Перехрестив.
Через кілька хвилин віз знову рушив дорогою, тільки тепер на ньому сиділо четверо чоловіків. Орися ж так і залишилася лежати під хатою. Темна хустка сповзла, з-під неї вибилося сиве волосся, що розкинулося на брудній землі. Привідкриті вуста застигли, як під час останньої фрази, а вицвілі сірі очі були спрямовані вгору, на небо, де з-за хмар викотилося сонце, наче розбита Юрком миска.