ІІІ.

Смеркало. Літні вечори вже не були такими теплими, як колись. Село огортав сивий туман, ховав під своїм покровом стомлені денною спекою поля, котився долиною вниз, до лісу.
Юрко йшов дорогою та нервово курив. Пальці дратівливо тремтіли, а його рухи були різкими. Хлопець злився, згадував сьогоднішній день та аж скрипів зубами.
Син священика... Куди його візьмуть із такою біографією, з таким клеймом? Із нього сміються, його зневажають, йому не довіряють... Ще й брат підставив, пішов у слід за тими ледацюгами, наївно думаючи, що зможе щось змінити. Із такою родиною його чекає хіба заслання.
Парубок зайшов до хати. Старі двері, які скрипіли та ніколи не зачинялися за першим разом, ще більше роздратували хлопця. 
Біля столу поралася мати, накладаючи у миску скромну вечерю. Побачивши сина, заметушилася ще більше, зраділа:
-Юрчику, сідай швиденько. Я їсти приготувала, а тебе все нема і нема. Вмий руки, я тобі злию.
-Не треба, я не голодний, - парубок навіть не глянув на маму.
-Та ж весь день вдома не був, то хоча б повечеряй з нами. Ходи, поки тепле.
-Я сказав. Двічі повторювати не буду.
Із сусідньої кімнати вийшов Степан:
-Ти маму поважай. Вона старалася, готувала для тебе.
Хлопець промовчав.
-Чи правда те, що люди кажуть? Ти зі злом зв'язався? - чоловік із докором подивився на сина.
-Хай це вас не хвилює.
-Схаменися, сину. Не гоже нам під москальську дудку...
-А що гоже?! Жити у такій розрусі? Ні їжі хорошої, ні хати, ні одежі.
-Хіба нам ту розруху не москалі принесли?
-Не треба було пручатися. Тоді б і не було такого.
Жінка підійшла до сина:
-Не кажи так, Юрчику. Твій брат життям своїм жертвує, щоб у вас майбутнє було.
-Це був його вибір. Я не просив Миколу. А ви, батьку, самі казали на Службі: "Любіть ворогів ваших та добро чиніть тим, які вас ненавидять."
-Казав, але найбільший гріх - зрадити свою країну, свою сім'ю.
-А я не зрадник! Я свій шлях обрав.
Батько вдарив кулаком по столу:
-Не треба тут характер показувати, хлопче.
Юрко підійшов до чоловіка та вхопив його за комір сорочки:
-А не треба мене життя навчати! Не треба на стіл ставити те, що навіть собаки їсти не будуть! - Парубок рукою зіштовхнув зі столу миску з їжею. Та впала й розбилася серед кімнати.
Мати йойкнула, схопилася за серце та осіла на стілець. Юрко ж пулею вилетів із хати та зник у пітьмі.
Степан підхопив жінку та допоміг дійти до ліжка, а потім ще довго сидів поруч і тримав її руку. Бачив, як змарніла Орися, стала блідою, наче місяць, що з цікавістю заглядав у вікно.
Коли жінка заснула, підійшов до ікони. Молився, поки надворі не почало сіріти, та вдивлявся в очі Богородиці. Здавалося Її сльози ось-ось вмиють дерево, а разом із ним і душу...