ІІ.

Нічну тишу порушували собаки, цвіркуни та спокійні кроки юнака. Каштанове волосся спадало на чоло та ховало темні брови. Місяць купався у карих очах, виблискував, зникав та з'являвся знову.
Микола зупинився серед дороги та оглянувся. За спиною залишилося село, а там, біля яблуневого саду, його хата. У вікні ще горіла свічка, від цього воно здавалося таким жовтогарячим, теплим, рідним...
Парубок продовжив іти та зовсім скоро побачив біля лісу двох високих та струнких юнаків, які лежали на траві. Микола помахав рукою, а друзі, впізнавши його, піднялися.
Тепер вони йтимуть утрьох. Ще до світанку хлопці мають зустріти інших та дістатися до криївки. А далі почнеться зовсім інше життя...

Лісова гущавина притихла. Листя шелестіло тільки тоді, коли троє парубків крокувало порослою травами стежиною, торкаючись похиленого гілля дерев.
Попереду йшов широкоплечий хлопець із чорними спритними очима. Він безупинно говорив. Здавалося, юнака зовсім не турбує, що їх чекає далі.
-Чуєш, Миколо...
-Що?
-А ти стріляти вмієш? - чорнобровий засміявся.
-Навчуся, - відповів Микола та повернувся до друга, який ішов позаду. - А ти?
-Не вмію, - білявий юнак із голубими очима тільки усміхнувся.
Микола побачив його хвилювання та поплескав по спині:
-Головне, щоб бігали швидко.
Тепер уже всі засміялися.
Хлопець попереду показував, як вправно стріляє невидимою рушницею. Згодом продемонстрував ще кілька навичок: перекотився на галявині, перестрибнув мурашник, а тоді причаївся у кущах та "випустив кулю" прямо в Миколу.
-З першого пострілу!
Микола ж упав на траву, ледь стримуючи сміх, та прикинувся пораненим чужинцем:
-О нєт, мнє канєц...
Чорноокий "завдав ще кілька ударів", а тоді переможно вистрибнув із кущів.
Юнаки ще довго сміялися, а потім побачили попереду кількох молодиків.
Вони були старшими, одягненими так, як належить повстанцям, та зі зброєю. У трьох аж очі засяяли. Чорнобровий легенько штовхнув друзів у спину та знову показав постріл на невидимій рушниці.
-Доброї ночі, - сказав блакитноокий.
Зав'язалася розмова та друзі дізналися про наступні плани.
Шлях був довгим та важким, адже стежка сюди не вела, тому доводилося пролазити крізь дерева та кущі. Здавалося, що у цій частині лісу ні душі не було ніколи.
Перед світанком, коли вершечки сосен тільки де-не-де золотіли, а зорі блідли, хлопці дісталися до криївки...