І.

Микола стояв на колінах перед іконою та молився. Губи тихо шепотіли, а очі дивилися вгору, на образ. Той був великим та тьмяним, подекуди уже виднілося дерево, що до цього прикривалося фарбою. 
Полум'я свічки освітлювало тільки цей куток, обличчя парубка та ікону, торкалося рук Богородиці, які хотіли захистити Сина від усього злого. Юнак бачив у її очах смуток, розуміння, тривогу та підтримку. Микола знав, що Вона не залишить його, допоможе на цьому шляху, захистить...
Тричі перехрестившись, хлопець підвівся. За столом сиділа мати та плакала. Світле туманне волосся, схоже на пізню кульбабу, вилазило з-під темної хустки, наче хотіло злетіти на волю. Ледь розові губи, стиснуті між собою, тремтіли. Батько тримав її руку, худу, викривлену через важку роботу. Він був нахмуреним та задуманим. Брови, покриті інеєм, зійшлися докупи на поораному зморшками чолі. Чоловік дивився на візерунки на глиняних стінах, котрі залишала свічка. 
Тишу в кімнаті порушила жінка. Вона витирала хвостиком хустки ледь сірі очі, що, мабуть, вицвіли від сліз, та говорила:
-Сину, куди ж ти ідеш? Залишаєш батьків, рідний дім... Невже немає інших?
Батько ледь стиснув руку жінки:
-Орисю, Микола не малий уже. На все Божа воля...
-Та як ти можеш так спокійно казати? - Її голос зірвався, здавалося, горло обпікає вогонь, повітря не вистачає.
Микола підійшов до столу, присів біля ніг матері:
-Батько правду каже. Виріс я і прийшов час моєї боротьби.
-Ти ж ідеш на вірну смерть... - Орися пригорнулася до грудей чоловіка та розплакалася ще більше. - Степане, ну скажи ти...
-Мамо, я повернуся, - парубок узяв жінку за руку та довго дивився на її змарніле лице. Боявся тільки одного: чи дочекається мати його. - Мені пора.
Степан підвівся. Микола не знав, чи його зіниці тремтять від сліз, чи від неспокійного полум'я свічки.
-Орисю, розбуди Юрка.
Чоловік поклав руку на плече сина.
-Тату...
-Миколо, Бог із тобою. Ти знайшов свій шлях, не сходь із нього.
-Я буду боронити нашу країну, нашу віру, батьку.
-Хай Бог тебе береже, хай освітлює твою тернисту дорогу, - чоловік обійняв Миколу та вже не ховав сльози.
Орися ж підійшла до печі, на якій спав хлопець.
-Юрчику, синку, вставай...
Парубок розплющив карі очі. Русяве волосся розкинулося на високому чолі, лоскотало вії.
-Щось сталося?
-Микола іде...
Юрко піднявся та поглянув на брата:
-Куди?
Микола підійшов до юнака, обійняв його та прошепотів:
-Бережи маму. Ти ж знаєш, вона хворіє. І татові допомагай...
Юрко засміявся:
-Звісно, я ж старший.
-Будь прикладом для мене, брате, - Микола погладив хлопця по спині. У голові вертілися дитячі спогади, витівки, сміх, сльози, друзі...
Згодом він узяв зі столу пакунок та підійшов до дверей. Мати впала в обійми хлопця, притулила його до себе, наче хотіла заховати під своїми крильми, захистити від усього злого...
Микола глянув на ікону, серце защеміло.
-Я повернуся... - прошепотів парубок.
Батьки перехрестили сина, а тоді той зник у нічній темряві. Тільки прим'ята трава берегла таємницю про його шлях...