Почнемо з того, що ранок нічого не віщував. Звичайний ранок звичайного робочого дня. За вікном весна, у серці втома. У педагогів завжди так. Навчальний рік набирає оберти й неминуче доходить кінця, і водночас доходять кінця вчительські нерви й терпіння. Усе здатна переінакшити й відродити двомісячна літня відпустка, але до неї ще цілий місяць, а кому й півтора, тому всі думки про уроки, контрольні, семестрові і, звісно ж, про дітей та їхні оцінки…
Того ранку в учительській було відносно спокійно. Педагоги розбирали журнали, діставали із шухлядок письмових столів пачки зошитів, звірялися зі списком замін, що кожного дня припечатували до дошки оголошень, як вирок.
Усе змінилося, коли у дверях, зашарудівши пакетом і страдаючи від задишки, виникла вчителька зарубіжної літератури Ніна Іванівна. Саме виникла, бо інакше вона не з’являлась. Особа ця в школі була примітна. Не тільки через високий зріст та огрядність. У неї був зичний командирський голос з інтонаціями, що не терпіли заперечень – давалися взнаки роки роботи завучем. Тепер же через вік та стан здоров’я, про який Ніна Іванівна могла говорити годинами, вона перейшла на більш спокійну роботу – викладала літературу в середній ланці. Хоча навряд чи слово «спокійна» взагалі можна застосувати до професії вчителя.
Отже, виникнувши у дверях, пихкаючи й віддуваючись, Ніна Іванівна просунула до свого столу й поставила на нього пакет із зошитами. Потім опустилася на стілець і, театрально обмахуючись віялом (вона всюди носила із собою невеличке китайське віяло), вимовила:
– Доброго ранку, колеги! – і, не очікуючи відповіді, продовжила: – Хоч який він добрий? Боже, у якому страшному світі ми живемо!..
Пролог був епічний і примусив присутніх поруч колег: вчительку англійської Ірину Валеріївну та вчительку української Інну Михайлівну – запитально перезирнутися. Учитель історії Микола Петрович, який сидів за ноутбуком, відірвав очі від монітора й подарував Ніні Іванівні погляд, позбавлений надзвичайної цікавості, але відповідний ситуації. Це була особлива фішка Миколи Петровича – він завжди відповідав ситуації.
– Щось сталося? – очікуване питання прозвучало з вуст вчителя математики Ольги Борисівни.
– Сталося! Давно сталося! – трагічним голосом повідомила Ніна Іванівна. – Цей світ котиться у прірву! Де наша гуманність, люди? Де вона?.. І що може зробити школа у вихованні підростаючого покоління, якщо навколо суцільна байдужість?.. Невже вся надія цього бездушного суспільства тільки на нас, вчителів?!.
Пролог затягнувся, а дзвоник був уже не за горами, тому Ірина Валеріївна не витримала й уточнила:
– Ви стали свідком якоїсь події?
Ніна Іванівна відверто недолюблювала молодих педагогів, тому, шумно зітхнувши, подивилась на Ірину Валеріївну поблажливо й, продовжуючи картинно обмахуватися, повідомила:
– Я всю ніч не спала! – і страдницьки піднесла очі.
Павзі, запланованій для інтриги, не судилося тривати, оскільки її безцеремонно обірвали:
– Чому? – прозвучали одночасно декілька голосів.
– Тому що люди забули про гуманність! Тому що забули про відповідальність перед Богом за себе й братів наших менших!
Коло варіативності подій звузилося, але зрозуміліше від цього не стало.
– То що ж сталося? Ми так заінтриговані, – не витримала Інна Михайлівна, співчутливо відриваючись від книги з тестами для ЗНО.
– Заінтриговані! – повторила Ніна Іванівна буркотливо, тому що Інна Михайлівна теж була молодша за неї на пару десятків років. – Хіба можна в моєму віці і з моїм здоров’ям переживати подібні ночі?.. Уявляєте, якась мерзота, інакше не назвеш, підкинула під вікна нашої багатоповерхівки кошеня, і воно кричало всю ніч як несамовите! І ніхто – ви не повірите, ніхто! – пальцем не поворухнув! Ця нещасна тваринка, відірвана від матері, молила про допомогу глухої ночі, але люди стали настільки черствими й глухими, що до ранку терпіли цей нічний апокаліпсис… Про який сон могла йти мова? А в мене сьогодні дві контрольних у восьмих класах! Та хіба це когось хвилювало? Кошеня кричало так пронизливо, що неможливо було слухати. Але ніхто, ніхто не відгукнувся на цей відчайдушний заклик!
Ірина Валеріївна та Інна Михайлівна, відомі своїм зворушливим ставленням до тварин, особливо до представників котячого племені, заломили руки у співчутті і з надією позирали на Ніну Іванівну.
– Довелося мені, старій хворій жінці, – продовжила та покректуючи, – підніматися з ліжка, спускатися з третього поверху в темну ніч та нишпорити по кущах. З моїм-то хворим попереком!
– Ви його врятували… – це було скоріше не питання, а твердження: і вчителька англійської була вже готова розцілувати Ніну Іванівну, яку зазвичай завбачливо обходила десятою дорогою.
– Звісно, врятувала! – кивнула та й відклала віяло. – Врятувала від людської жорстокості та цинізму.
Щось залишалося недомовленим, і це щось відчутно тяжіло над усіма присутніми.
– Він тепер у вас житиме? – запитала Інна Михайлівна, аби розсіяти всі сумніви та йти на урок, тому що перший дзвоник уже пролунав.