Глава 8

Настав ранок четверга. За вікном вже не було опадів, але висіли густі чорні хмари, які навіювали на мене депресію. Із голови ніяк не виходив Вафлінський та наша сьогоднішня зустріч. Я знала, що очікувати чогось доброго не варто, тому була пригнічена. Мені не хотілося фарбуватися та навіть їсти. Я жувала гречку та ледве ковтала. На смак ця каша була, мов пінопласт. Втім я кидала сіль та спеції.

Мабуть, нервова система, яка зараз бриніла на межі, робила таке зі мною.
Але гірше було тоді, коли знову отримала повідомлення від молодика.

- Сьогодні о сьомій годині вечора заїду за тобою. Твій адрес знаю.

Я скривилася. Він повністю зіпсував мені настрій. Втім було цікаво одне - звідки він знав, де я жила? Невже гроші мають таку велику владу? Видно, що так...

- Гаразд, - написала я йому.

- О, нарешті ти заговорила, - швидко надрукував він.

Однак далі розмова не пішла. Я знову стала його ігнорувати, бо з нашого листування сенсу буде мало. І це зі свого боку нічого не змінить. Його договір уже готовий.

Чорт! Чому я раніше не цінила того життя, що мала? Тихо викладала собі у школі, вночі танцювала в клубі та періодично злилася на Вероніку, а зараз зовсім все не так... Думки лише про нього.

На роботі все було спокійно, але я дуже хвилювалася. Гадка про той клятий договір вимотувала з мене усі сили та робила неуважною та сильно втомленою. На жаль, це помічали мої колеги, які підходили та питали, що зі мною такого сталося. Я брехала, що все добре. Вони наче вірили, або робили такий вигляд.

- Ніно, хоч ти мені правду скажи, - звернулася до мене Марина, коли ми наодинці сиділи в учительській. Так склалося, що в четвер ми мали вікно. У нас в обох не було четвертого уроку.

- Та нема, що говорити, - стиснула я свої бліді губи.

- А якщо чесно? - зазирала вона в мої пригнічені очі.

Дуже хотілося комусь розповісти про свої переживання та халепи. Бо вже важко було стримувати в собі ті емоції, але я не могла. Марина б тоді від мене відвернулася. Звісно вона б не стала нікому говорити про це, але тоді нашій дружбі прийшов би кінець.

- Та Вероніка, - пробелькотіли мої вуста.

- Я таки знала, - пирхнула вона. - Твоя сестра дуже токсична та невдячна людина. Я не знаю, як ото купляти дорогі телефони та одяг, а матері на лікування навіть копійки не дати. Просто цілковитий жах.

Марина, як і я, не любила Вероніку. Для неї облити її брудом було за щастя. Та взагалі ми обожнювали це робити разом...

Звісно це не гарно, але така жіноча натура - обговорювати когось за спиною, а потім тій людині посміхатися в обличчя. Деякі почнуть балакати, що таким не займаються, але навіщо себе обманювати?

Я навіть розуміла, до поки я не чула, то Марина перемивала мені кісти з іншими своїми подругами, а вона знала, що я також таким цікавим ділом займаюся. Однак стоп. У мене крім Марини була ще подруга Ліда, але вона навіть не знала про існування інших моїх друзів. Але зараз це не мало значення.

- Яка вона благородна - продати квартиру, - пихтіла моя Марина.

- І не кажи, - скривилася я.

- Я просто дивуюся з твоїх батьків. Чому вони не розуміють очевидних речей?

- Це для мене секрет.

- Аж дратує, - встала вона та увімкнула чайник, який стояв на підвіконні. - Будеш чаю?

- Давай, - погодилася я.

- М'ятний чи зелений?

- Зелений, - різко випалила та згадала про Вафлінського. У цей момент здавалося, що доля навмисно знущалася з мене. Вона постійно нагадувала мені про нього. Або мені так здавалося. Якби нічого такого не сталося зі мною два дні тому, то я б вибрала б перший варіант зі запропонованого Мариною.

Через п'ять хвилин ми пили чай. Мене давив запах м'яти. Я намагалася відвести свої думки в інше річище, але це погано мені вдавалося.

- Може в суботу відсвяткуємо, те що скоро я стану одруженою жінкою? - запропонувала подруга.

- Так, можна, - відказала я, згадуючи, що з п'ятниці на суботу в мене зміна в клубі, а на восьму ранку мала прийти дівчинка на додаткове заняття.

- О котрій зберемося?

- Давай біля другої години дня, - зробила я ковток чаю.

- То добре, тоді я поки буду думати, яку культурну програму ми матимемо.

- Та забий, в тебе чи в мене замовимо піци та купимо вина, - запропонувала я.

- Або так, - сказала Марина. - Дарма ти не захотіла м'ятного чаю - він дуже смачний.

- Потім спробую, - криво усміхнулася я.

Далі час біг дуже швидко. Я не встигла зрозуміти, як була четверта година дня та йшла додому. Кожний крок наповнював мене тривогою. Скоро сьома вечора...

Близько п'ятої моя рука торкнулася вхідних дверей квартири. Нарешті я чула тільки аромат сосни, що мене трішки підбадьорило.

Я скинула взуття та сіла на ліжко. Мій погляд приварився до однієї точки. Втім довго сидіти не можна, треба привести себе до ладу. Тому я встала та швидко сходила в душ, де вимила своє волосся шампунем проти жовтизни, адже блондинистий колір дуже примхливий. Треба прикладати до нього значну кількість сил, аби він виглядав належним чином.