Глава 7

Робота відволікла мене. Вона дала можливість забутися про всі негаразди, які я мала…

О третій годині дня до мене мав прийти черговий учень. Я вже традиційно перед цим пила каву у своїй коморі та подумки налаштовувалася на заняття. Втім мене збив телефон, який раптово завібрував на столі.

Я взяла до рук смартфон та відповіла. Зі мною говорив Артем, який мав через п'ять хвилин показатися перед мною та всмоктувати у свою голівку фізику.

Хлопець пригніченим голосом повідомив, що сьогодні у нього не вийде прийти, бо сильно захворів. Його язик говорив, що в нього висока температура. Звісно хотілося йому вірити, але на задньому фоні я чула придушений сміх. Він відверто брехав.
Якби юнак дійсно занедужав, то не прийшов би до школи. Мої очі бачили його сьогодні, втім я не його мати, аби читати моралі, що обманювати не гарно.

- Гаразд, тоді одужуй, - промовила я, допиваючи каву. - Зустрінемося наступного тижня.

- Дякую, так! - радісно зазвучав його голос.

На цьому наша розмова припинилася, і я розуміла одне - нарешті сьогодні у мене з'явився вільний час. Його вирішила витратити на батьків, котрих не бачила вже пів місяця. Тому швидко зібравшись, мої ноги понесли мене геть із роботи.

На дворі уже припинився дощ, і навіть показалося яскраве сонце. Воно лагідно припікало через пальто, але все псував холодний вітер. Це був справжній подих осені.

Мені сьогодні пощастило - чекала потрібний тролейбус менш як три хвилини. Також він був на половину пустий, і я змогла сісти біля вікна та дрімати, адже по тілу досі гуляла втома.

Через десять зупинок мені довелося покинути нагріте мною місце та знову вийти на вулицю. Мій шлях пролягав традиційно через аптеку, де я купляла матері ліки. Витрачені суми після відвідин цього закладу завжди шокували. І кожного разу вони були все більшими...

Невдовзі я стояла на порозі квартири. Мене радісно зустріла мати. Вона мала невеликий зріст, чорняве волосся до плечей та блакитні очі. Також була стрункою, а попри хворобу завжди усміхалася.

- О, Ніно, добре, що ти прийшла, - відчинила вона двері. - Бо якось давно ти не заходила.

- Вибач, була робота, - відказала я. - До речі, купила тобі медикаменти.

Мої руки простягнули їй пакет, який вона завжди неохоче брала. Вона знала скільки, то все коштувало, але вибору в неї не було. Бо це все підтримувало її життя, поки не зроблять операцію, яка дуже коштовна. Звісно я вже назбирала чверть суми та мріяла скоріше мати повну, але самій це важко було робити...

Коли я зайшла на кухню, то скривилася. Там сиділа Вероніка, яка пила каву та щось тицяла у своєму смартфоні.

- Привіт, - сказала вона, піднявши свою гарненьку пику. Моя сестра також володіла зеленими очима, але волосся мала каштанове, кучеряве та довге.

- Добрий день, - холодно промовила я.

- Як справи? - питала вона.

- Бувало краще, - натягувався мій голос від люті, що невпинно зростала з кожною секундою.

- У тебе щось сталося?

- Це тебе не стосується, - дивилася я на неї.

- Ну добре, - зніяковіла Вероніка та знову втупилася в телефон.

- Ще не надумала мамі допомогти? - промовила я до неї це запитання, адже воно мене шкрябало зі середини.

Моя сестра театрально закотила очі, надула губи та відповіла наступне:

- У мене зараз нема можливості.

- А купляти дорогі сукні та телефони можеш! - випалила тої секунди, коли зайшла мама.

- Ніно, ти знову починаєш дорікати сестрі, - чула її голос.

- Разом ми могли б швидше тебе вилікувати, - сказала я, склавши руки на грудях.

- Вероніка зараз не може допомогти мені, як ти.

- Дурня, - обурилася я. - Все вона може!

- Ніно! - гримнула мати. - Не поводь себе, як мала дитина.

Цієї миті до моєї злості ще додалася образа, яка змусила мої ноги піти геть із кухні, а потім із квартири. Я не чула, що мені говорили. Мене душила несправедливість, яка панувала в нашій родині, де Нікі все, а Ніні – смачненька дулька з маком.

Я ніколи не розуміла чому їй все вибачали. Невже через зовнішність? Втім рано чи пізно я доведу мамі, що я краща за Вероніку, і вона нарешті побачить, яка насправді її старша донька…

Коли прийшла додому, то була п'ята година. У квартирі вже пахло сосною, але радості мені це не приносило. Я гепнулася на ліжко та гортала соціальні мережі. Там нічого не було цікавого. Показові фото знайомих про їхнє щасливе життя та відео з порадами, які абсолютно не логічні. Цілковита дурня, яка не варта уваги

Тому я відкинула смартфон. Склала руки на грудях та дивилася в стелю. Думки були про маму та сестру …

Через годину мою злість вирішив погасити батько. Він зателефонував мені та став говорити, аби я не сердилася на матір.

- Вона сильно любить тебе та Вероніку та її боляче, коли ви починаєте сваритися, або у когось з вас щось не так.

- Ніка зовсім не допомагає, - сказала я йому причину свого обурення.