8

Я повернувся додому де на мене очікували несподівані розбірки з дружиною. Світлана налетіла на мене мов та розлючена шуліка не встиг я переступити поріг нашої квартири.

– Ти, я вже бачу геть свій сором втратив, – не стримуючи гніву кинула вона мені в очі – Хоч би рідної дитини постидався. Серед ночі зриватися за першим покликом цієї рудої шалави. Чи може будеш відпиратися й казати що ти не до неї їздив?

Відпиратися було безглуздо, адже жінка тицяла мені під ніс мій же телефон, в пам’яті якого зберігався запис про нічний дзвінок від хореографині. Щось пояснювати їй у мене теж бажання миттєво пропало. Частково через те що прекрасно розумів – в такому емоційному стані дружина і так сприйме за неправду все що б їй зараз не розказали. А головним чином – відчував себе глибоко ображеним її недовірою. Так, колись оступився і наробив помилок, але ж не шпиняти мене за це все подальше життя. Все таки я лікар і клятва Гіппократа для мене не пустий звук.

Моє мовчання Світлана потрактувала як зізнання в черговій подружній зраді тож підсумувала свою сердиту тираду рішучим резюме:

– Все, з мене досить. Забирайся з цього дому і щоб мої очі тебе більше ніколи не бачили.

Великого вибору у мене не було. Прихопивши найнеобхідніші речі я поїхав до колеги Вадима. Після того, як його кинула дружина чолов’яга мешкав сам і не відмовив мені в тимчасовому прихистку. Все таки ми не тільки разом працювали в одній лікарні, але й давно були добрими приятелями. Та й завантажені роботою ми з ним частіше пересікалися в ординаторській чим у його холостяцькій квартирі.

Саме там товариш й спантеличив мене несподіваним запитанням:

– Тарасе, можна у тебе про дещо особисте поцікавитися?

– Що ти ще хочеш знати? – здивувався я, бо Вадим вже давно був в курсі всіх перепитії мого сімейного скандалу.

– У тебе щось було з Роксоланою Матвіївною? Тільки чесно.

– І ти теж?.. – роздратовано засичав я у відповідь.

– Ти мене невірно зрозумів, – колега знічено потупив погляд. – Я тебе ніскільки не осуджу. Вона ефектна жінка, просто…

– То й що, що ефектна? У нас нічого ніколи не було й не буде. Мене тепер цікавить тільки моя дружина. А чого тебе це так хвилює?

– От і добре, – полегшено зітхнув приятель і змовницьке підморгнувши мені пояснив. – Просто вона мені неабияк сподобалася, і я хочу запросити її кудись погуляти у вільний від роботи час. Думаєш погодиться?

– Не знаю, – чесно відповів я й щоб підбадьорити друга додав. – Але варто спробувати. Ви обоє люди самотні, тож чом би не провести приємно вільний час разом. Тільки наперед узгодьте свої графіки, бо хореографиня жінка така сама зайнята невідкладними справами як і ти.

Вадим розуміючи кивнув головою й поспішив до своїх пацієнтів.

Понад тиждень ми більше не торкалися цієї теми. За цей час я бачився з приятелем нечасто, та й обговорювали ми між собою виключно професійні питання. З учителькою танців зустрівся тільки один раз, коли вона забирала з лікарні свого сина.

І ось, одного зимового дня, Вадим підійшов до мене, та винуватим виразом на мармизі звернувся з проханням:

– Друже, ти не міг би сьогодні переночувати де-інде?

– А що трапилося? – поцікавився я бо не чекав такого звороту подій від друга.

– Розуміє, тут така справа, – зам’явся він. – Просто я послухався твоєї поради і наважився запросити Роксолану в театр. Сьогодні вечері, ми підемо на виставу «Андріївські вечорниці». А після хочу запросити її до себе на каву. Сам розумієш, в такій ситуації твоя присутність в квартирі буде недоречною. Тільки не ображайся.

– Гаразд, я не ображаюся. Навпаки, щиро радий за тебе. Навіть якщо нічого серйозного не складеться, хоч трохи розвієшся в компанії симпатичної жінки.

Всю зміну я напружено міркував над тим де ж мені провести цю ніч. Був варіант вийняти номер в готелі, але ж це не рішення. І раптом прекрасна ідея промайнула в моїй голові. Кілька хвилин я ще витратив на те щоб все добре обдумати, а потім настав час діяти.

Однією з позитивних особливостей роботи травматолога центральної міської лікарні є те, що серед його пацієнтів були і є люди практично всіх професій міста. І зазвичай, переважна більшість з них не тільки зберегла про свого ескулапа хороші спогади, але готова при потребі виконати його невеличке особисте прохання. Саме допомогою одного зі своїх колишніх хворих я й вирішив сьогодні скористатися.

Вистачило лиш одного дзвінка, щоб моя хитромудра комбінація почала втілюватися в життя. З наступним етапом було складніше, однак я рішуче набрав на мобільному потрібний номер. На відповідь довелося трохи почекати, та я все ж почув в слухавці невдоволений голос Світлани.

– Чого тобі? – сердито буркнула дружина замість привітання.

– Доброго дня! – натомість чемно почав розмову я. – Хочу запросити тебе й Марічку сьогодні в театр.

– З якого це дива? – іронічно пхикнула жінка. – Хочеш таким чином загладити свою провину.

– Просто мені випадково дісталося три квитки на виставу «Андріївські вечорниці». Я вже давно обіцяв доньці, що ми разом відсвяткуємо її перемогу на конкурсі. Чом би не сьогодні? Потім можемо посидіти в піцерії. То згідна?