6

На виступ доньки я так і не зумів потрапити. Вислухавши мої прохання завідуючий відділом тільки безпорадно розвів руками, бо напередодні в лікарню привезли партію поранених з фронту. Щиро поспівчувавши мені, він порадив, щоб хтось записав змагання на відео, яке я потім, при нагоді, зможу передивитися. Виходу не було, довелося змиритися і погодитися на такий варіант. І ясна річ, це дуже не сподобалося дружині й ще більше поглибило прірву непорозуміння між нами. Світлана дивилася на мене спідлоба і практично не розмовляла.

Вдома у нас явно назрівала сімейна буря. Масла у вогонь підлила ще й донька, котра якось прохопилася, що Роксолана Матвіївна цікавилася, чому це я більше не приходжу до них на репетиції. До вияснення стосунків й вибуху подружнього скандалу у нас залишився один крок. І ненавмисне зробив його саме я. Трапилося все вже після танцювального конкурсу, на якому моя Марічка хоч і не стала переможницею, однак завоювала призове місце. В той день я заледве приплентався додому після виснажливої зміни. Сил вистачило тільки на те щоб перекусити й знеможено впасти на ліжко. Тим недоречним й надокучливим виявився телефонний дзвінок, що прозвучав серед ночі.

– Привіт! – почув я в слухавці мобільного схвильований жіночий голос. – Вибач що турбую тебе в таку пізню пору, але в мене велика проблема й конче потрібна твоя допомога.

– Привіт! – відповів я зі сну не відразу допетравши, що телефонує вчителька танців. – Що трапилося?

– Біда у мене Тарасе. Страшна біда. Якщо можна негайно приїзди в лікарню.

В голосі жінки забриніли сльози і в поєднанні зі словом «лікарня» вони миттєво переконали мене, що справи дійсно серйозні. Проганяючи останні залишки дрімоти я без зайвих розпитувань коротко кинув:

– Гаразд. Незабаром буду.

Нашвидкуруч зібравшись я кинувся до автомобіля навіть не зауваживши, що у цьому поспіху забув прихопити з собою свого телефона. Переступивши поріг лікарняної приймальні відразу побачив Роксі. Жінка стояла спершись на столик чергової медсестри, і щось писала на аркуші паперу.  Волосся у неї було розпатлане, обличчя зарюмсане, губи нервово тремтіли.

– То що у тебе такого трапилося? – запитав я підійшовши до хореографині.

– Лихо у мене, – схлипнула жінка й враз заточилася так, що мені довелося підхопити її, аби втримати від падіння на підлогу.

– Тихо, тихо, – заговорив я підводячи її до вільного стільця. – Присядь тут, спробуй заспокоїтися, та розкажи що й до чого.

– Нічого особливого не сталося, – зверхньо фиркнула чергова медсестра, вочевидь невдоволена тим, що потривожили її нічний спокій. – Просто у цієї пані син впав з мотоцикла й трохи побився. Понакупляють дітям техніки, а ті гасають вночі мов шалені й б’ються раз за разом.

– Хто займається потерпілим? – перервав я гнівну тираду медсестри й запитав те що й сам добре знав. – Вадим Богданович?

– Так, саме сьогодні його зміна, – коротко кинула медсестра й втупилася в екран свого смартфону.

– Зрозуміло, – промовив я й запропонував згорьованій матері. – Підемо, послухаємо що нам скаже лікар.

Вадима ми знайшли в ординаторській. Колега не приховував свого здивування побачивши мене в компанії з розтріпаною вчителькою танців. Однак він розсудливо не став задавати зайвих запитань, а невдоволено насупивши брови звернувся до хореографині:

– Шановна, ви ще тут? Повертайтеся додому й не робіть проблем на пустому місці.

– Що там у хлопця? – запитав я у приятеля випереджаючи вибух істеричного гніву у Роксолани Матвіївни.

– Можна сказати – легко відбувся, – приятель кинув на мене такий зацікавлений погляд, що я вже не сумнівався – його запитань мені потім не уникнути. – На кілька розсічень ми вже наклали шви. Вивих вправили. Розтягнення зв'язок доведеться ще трохи полікувати. Є підозра на тріщину в лівій стегновій кістці, але конкретно про це будемо знати зранку, після того як зробимо рентген.

– То можна не хвилюватися? – з полегшенням видихнула жінка.

– Так, – ствердно кивнув головою Вадим. – Пацієнт отримав знеболююче й зараз спить. Можете зі спокійною душею повертатися додому.

– А й справді, – підтримав колегу я – Тут твоя присутність сьогодні вже непотрібна. Давай я підвезу тебе додому, бо до ранку вже недалеко й тобі не завадить хоч трохи відпочити.

Вже в машині, коли ми їхали безлюдними вулицями міста Роксолана здивувала мене своїм несподіваним запитанням:

– Ти мабуть осуджуєш мене зараз?

– Чого б це я маю осуджувати тебе? – не второпав я про що мовить жінка.

– Напевне, як оця медсестра в приймальній, вважаєш мене безвідповідальною матір’ю, котра недогледіла сина.

– Нічого такого я не вважаю, – я був щирим у своїй відповіді, бо з власного досвіду чудово знав, як складно виховувати дитину-підлітка. Моя Марічка теж траплялося поводила себе так, що волосся на голові ставало сторчма від її шалених витівок.

– Насправді я намагаюся бути хорошою матір’ю, та не завжди це вдається, та й часу на все катастрофічно не вистачає. Кручуся мов та білка в колесі й не все встигаю, та роблю в житті багато помилок.

– Хто ж з нас не помиляється, – по-філософське зауважив я розуміючи що вчительці танців, що зняти стрес, треба трохи виговоритися. – Мені теж на все не вистачає часу.