5

Непомітно промайнуло майже два місяці від того дня як я побував на уроці танців у доньки. За той час в моєму житті нічого особливого не трапилося. Дні минали в традиційному, повсякденному ритмі. Робота, дім, робота. Двічі на тиждень я відвозив Марійку на її заняття, правда в саме приміщення де відбувалися уроки не заходив. Не хотів своєю присутністю бентежити хореографиню та її вихованців, тай відпочити на самоті в автомобілі виходило краще чим у гамірному класі. З Роксоланою Матвіївною бачився лишень кілька раз і все наше спілкування обмежилися виключно ввічливими привітаннями.

Напередодні конкурсу трапився один випадок, який згодом приніс мені чимало проблем і клопотів. В той день мене трохи затримали на роботі, тож доньку на танці відвезла дружина. Натомість я мав заїхати вже опісля занять щоб забрати Марійку додому. Начебто нічого складного за виключенням однієї непередбаченої дрібнички. Коли я нарешті дістався до школи то виявилося, що Світлана приїхала за донькою завчасно, бо вони мали ще щось придбати для майбутнього виступу. Ох, вже ці жінки, завше у них плани міняються в саму останню мить.

Радий, що на одну справу стало менше я заскочив в улюблену піцерію, щоб щось кинути на зуб, бо був голодний мов той вовк. Та потрапивши в «Коза Ностру» раптом зауважив за одним зі столиків Роксолану Матвіївну. Жінка сиділа втупившись в мобільний телефон, біля неї парувала чашка з якимось напоєм. Відвідувачів у закладі було небагато тому мій прихід не міг залишитися непомічений хореографиню. Відірвавшись, на звук відкритих дверей, від свого гаджета жінка побачила мене й відразу махнула рукою чи то на знак привітання, чи як запрошення приєднатися до неї.

Особливого вибору у мене не було тож хоч-не-хоч, а я був змушений прийняти це запрошення. Вмостившись поряд учительки танців й собі привітався та поцікавився:

– Доброго дня, Роксолано Матвіївно! Як там успіхи у моєї Марійки?

– Добридень, пане Тарасе! Усе добре. До виступу готові. Віримо у нашу перемогу.

– Чудово. Значить можна не хвилюватися.

– Та чого ж, – всміхнулася хореографиня, – трошки похвилюватися за успіх доньки не завадить. До речі, ви будете присутні на нашому виступі?

– На жаль ні, – сумно зітхнув я. – Саме в цей день у мене випадає чергування.

– Невже не можна знайти когось на підміну, – жінка запитально зиркнула на мене.

– Намагався, але не виходить. У нас катастрофічно не вистачає фахівців, а пацієнтів все більше й більше. Самі розумієте які тепер непрості часи.

– Розумію, – погодилася зі мною учителька танців і раптом різко поміняла тему розмови. – До речі, а чому ми все на «Ви» та на «Ви». Чесно кажучи мене цей офіціоз вже на роботі дістав. Давайте перейдемо на «Ти». Знаю, що мої учні, позаочі, називають мене Роксі. Тому не маю нічого проти, якщо й ви так будете звертатися до мене.

Роксолана Матвіївна подивилася на мене таким заворожуючи-невинним поглядом, що у мене язик не повернувся відповісти їй відмовою. Як було заперечувати такій привабливій жінці, від якої, без перебільшення, залежало найближче майбутнє моєї доньки. Та й не хотілося виглядати перед нею бундючним та пихатим чваньком, що не здатний на звичайне людське спілкування.

– Гаразд, давайте перейдемо на «Ти», – промовив я й поцікавився задля того щоб підтримати розмову. – Роксі, а ти давно займаєшся танцями?

– З дитинства, – вона замріяно всміхнулася, – відколи себе пам’ятаю. Мама розказувала що свої перші па я зробила ледь навчилася ходити. В підлітковому віці ходила в хореографічний гурток і не пропускала ні одного виступу шкільної самодіяльності. В юності навіть намагалася поступити на навчання в Університет культури та мистецтва. На жаль моя перша спроба виявилася невдалою, я не набрала необхідних балів для зарахування на навчання. А другої мені було не дано.

– Чому? – мимоволі вирвалося у мене.

– Це довга історія, а мені вже пора додому. До комендантської години залишилося зовсім мало часу.

В голосі хореографині чувся неприхований натяк, на який складно було не відреагувати. І почувши його я, як справжній джентльмен, просто зобов’язаний був запропонувати своєю галантною пропозицією:

– Давай я підкину тебе на своєму автомобілі. А по дорозі ти мені розкажеш свою історію.

– Гаразд, – і миті не вагаючись погодилася Роксолана Матвіївна.

За кілька хвилин, розплатившись за вечерю, ми сиділи в салоні мого «Пежо». Завівши двигуна я запитав у пасажирки жартівливим тоном:

– Куди королева паркету й пуантів накаже їхати? Де знаходиться її казковий палац?

– Королева хоче потрапити до своєї домівки, це на Сагайдачного 12, – жінка кокетливо закліпала довгими віями. – Зізнаюся, я сьогодні неабияк втомилася від усіх тих справ.

– Чудово. Будемо на місці призначення блискавично, наче за помахом чарівної палички.

Тут я звісно дещо перебільшив, бо пробратися міськими вулицями через вечірні корки, зайняло у нас з добрих півгодини. За час поїздки Роксолана Матвіївна не забарилася розповісти продовження історії її становлення як хореографа.

– Після невдачі зі вступом до Університету культури, я була змушена задуматися над тим чим зайняти себе весь наступний рік, – промовила Роксі як тільки ми від’їхали від піцерії. – Вибір у мене був не надто великий. Вдома без діла сидіти мені б батьки не дозволили, а те чого я так прагнула, залишалося поки що недосяжними мріями. Врешті-решт подалася в педагогічний коледж. Подумала, що вища освіта в майбутньому все ж не завадить.