3

Даремно я надіявся, що донька залишить танці і мені більше не доведеться зустрічатися з її наставницею. Все вийшло з точністю до навпаки. Достатньо було заїкнутися Марічці, про майбутній турнір, та те що я не наполягає на її участь в ньому, як у них вдома пролетіла грозова буря. Дружина звісно ж була за змагання, тож відразу накинулася на мене з докорами, що я буцім-то не підтримую рідну дитину в тому щоб вона досягла успіхів в улюбленому захопленні.

Я здався без бою і як своєрідне покарання за свою необережність був змушений прийняти на себе зобов’язання возити доньку на всі подальші уроки танців. Найближче зайняття було через два дні, якраз в той час коли у мене тільки-но закінчувалася виснажлива добова зміна. Марічку я встиг вчасно привезти, а от дальше, сором зізнатися, втомлено закуняв у машині чекаючи на закінчення уроку.

Тихий стуків в шибку вікна розвіяв мою солодку дрімоту. Відчинивши дверцята я побачив біля автомобіля Роксолану Матвіївну. Жінка стояла і з докором дивилася на мене.

– Пане Тарасе, вельми вдячна вам, за те шо переконали Марічку. Але чому ви сидите ту, а не підете подивитися як танцює ваша донька?

– А хіба так можна? – запитав я у руденької хореографині з надією, що відповідь буде негативною і мені дадуть спокій. – Я не буду там нікому заважати?

– Звісно можна і ви нам не заважатимете, – жінка підхопила мене попід руку і ледь не силоміць потягнула в приміщення танцювальної школи.

Минулого разу я не заходив тут дальше фойє, тепер же нарешті потрапив в зал де власне й відбувалися заняття. Це була прямокутна кімната посеред якої, під легку, мелодійну музику, кружляло кілька пар юних хлопців та дівчат. Серед танцюючих знаходилася і його Марічка. З гордо задертим носиком й вдоволеною посмішкою на личку вона була викапаною мамою, і вмить нагадала мені ту його Світланку яку я вперше побачив на дискотеці двадцять років тому. Показавши мені кивком голови на вільний стілець в кутку Роксолана Матвіївна скинула з себе курточку та вийшла на середину залу. Сплеском рук вона зупинила танцюючих.

– Хвилиночку уваги, мої дорогенькі, – промовила жінка. – До нас сьогодні завітав батько нашої Марійки. Давайте зараз покажемо йому номер з яким ми поїдемо на конкурс.

Знову залунала музика, тільки на цей раз вона звучала значно ритмічніше й запальніше. Вихованці Роксолани Матвіївни розпочали виступ і на цей раз кожен з них виконував свою, індивідуальну роль в цій феєричній композиції. Вже з перших ритмів мелодії до них приєдналася і їхня наставниця. Я не надто розбираюся в хореографії, та й танцювати, відверто кажучи, не надто вмію, однак побачене видовище мені дуже сподобалося. Жінка з дітьми зуміли вразити мене граційністю своїх тіл, гармонією рухів та щирістю того що вони хотіли донести мені як глядачеві.

Коли танець закінчився, я не міг стримати свого захоплення й бурхливими оплесками та емоційним вигуком «браво» висловив враження, що переповнювали мою душу. Роксолана Матвіївна зробила жартівливий кніксен й лукаво підморгнувши поцікавилася у мене:

– Ну як, пане Тарасе, вам сподобалося? Є у нас шанс зайняти призове місце?

– Дуже сподобалося, – відповів я й щоб підбадьорити дітлахів додав – Переконаний, що з таким чудовим танцем перемога на конкурсі у вас в кишені.

– Вашими вустами та мед пити, – лице Роксі розпливлося у вдоволеній посмішці.