2

Хореографиня сама невдовзі нагадала чоловікові про себе. Десь за тиждень задзвонив його мобільний і на екрані гаджета я побачив напис «Роксолана Матвіївна». Кілька миттєвостей у мене пішло на те, щоб втямити, хто ж це мені телефонує, а вже потім почув у слухавці хрипле жіноче:

– Доброго дня, пане Тарасе! Це вас турбує вчителька вашої доньки. Пам’ятаєте про нашу нещодавню домовленість?

– Авжеж пам’ятаю, Роксолано Матвіївно! – відгукнувся я і відразу ж вдався до обману. – Я саме збирався подзвонити вам та домовитися про зустріч.

– Тоді де й коли? – відразу взяла бика за рога жінка. – У мене сьогодні, о п’ятій вечора буде годинне «вікно» у заняттях. Можемо тоді побалакати, якщо вам зручно.

– Мені буде зручно. Давайте зустрінемося в піцерії «Коза Ностра», що неподалік пам’ятника Коцюбинському. Знаєте де це?

– Так, знаю. Тоді домовилися, сьогодні, о п’ятій вечора.

Піцерію «Коза Ностра» я вибрав не випадково, а зі скількох причин. По-перше – цей затишний заклад знаходився неподалік головної міської лікарні де я працюю, по-друге – тут насправді готували смачну піцу, ну і по-третє – саме сьогодні сюди мав прийти один хороший знайомий, котрий обіцяв дістати запчастини для мого автомобіля. Так би мовити три аромати в одному флаконі. І всі свої справи тут повирішую, і перекусити встигну, і на роботу не запізнюся.

За п’ять хвилин до обумовленого часу я вже сидів в піцерії, жував соковитий лаваш, запиваючи його томатним соком. Роксолана Матвіївна виявилася надзвичайно пунктуальною людиною і з’явилася в «Коза Ностра» рівно о сімнадцять нуль-нуль. На цей раз пишне волосся жінки було зав’язано в тугий «кінський хвостик», та й одягнута вона була по осінньому тепло: чорні куртка та штани, в’язана шерстяна кофтинка, модні чобітки-ботфорти.

Привітавшись і замовивши чаю хореографиня відразу почала з головного:

– Пане Тарасе, я б хотіла з вами серйозно поговорити про вашу доньку.

– Слухаю вас уважно, – промовив я відкладаючи в сторону порожній від соку стакан – Вона щось натворила?

– Та ні, ви мене не правильно зрозуміли, – відповіла Роксолана Матвіївна і відсьорбнувши трохи чаю стала пояснювати. – Справа в тому, що ваша Марічка надзвичайно здібна, я б навіть сказала – талановита, танцівниця. У дівчинки все вдається прекрасно і вона схоплює мої настанови буквально «на льоту», однак є одна маленька заковика…

– Яка ще заковика? – останнє слово чомусь мені не дуже сподобалося.

– Як би це сказати точніше, – зам’ялася жінка, а потім випалила – Вона у вас трохи розсіяна і лінива. Борони Боже, не прийміть це за образу, але у нас через два місяці запланований танцювальний турнір, на якому зберуться учасники зі всієї області. У Марійки є всі шанси стати якщо і не переможницею, так вже точно фіналісткою, та вона чомусь не надто прагне цього.

– А як я можу зарадити цьому? – здивовано запитав я в душі радіючи від того, що моя донька здається взялася за розум і незабаром остаточно відмовиться від тієї затії зі школою танців.

– Може б ви якось вплинули на неї, – хореографиня схвильовано схопила мене за руки, долоні у неї були на диво холодними. – Спробуйте пояснити дівчинці наскільки це важливо для неї, адже перемога в турнірі відкриває для неї великі перспективи в майбутньому. Ви ж бачите наскільки популярними стали танці останнім часом. Танцювальні шоу показують по телебаченню, танцюристи своєю відомістю можуть позмагатися зі славою кінозірок, різноманітні хореографічні школи ростуть мов гриби після дощу.

– Ви вважаєте, що донька повинна зв’язати своє подальше життя з танцями? – я не міг приховати своєї розгубленості.

– А чом би й не так? – наполегливості Роксолани Матвіївни міг би позаздрити навіть наш генерал, що славився своєю непохитною, впертою вдачею. – Це ж шанс досягнути успіху, стати знаменитою, здійснити свої мрії і побажання.

– Про все майбутнє життя Марійки мабуть ще зарано щось казати. Я звісно побалакаю з нею на цю тему, але остаточне рішення за дівчинкою.

– Чудово, – хореографиня піднялася зі свого місця. – Тоді ми домовилися і я чекатиму на результат вашої розмови. Сподіваюся вам вдасться переконати доньку більш відповідальне віднестися до майбутнього турніру.

Після цих слів жінка попрощалася зі мною і швидко вийшла з піцерії. Я мимоволі замислився над почутим, та довго сидіти в задумі мені не дали. За лічені секунди до мого столика підсів той знайомий, що обіцяв дістати автозапчастини. Оцінюючи провівши поглядом Роксолану Матвіївну він змовницьке підморгнувши поцікавився:

– Хто ця руденька фіфа?

– Вчителька танців моєї доньки, – коротко буркнув я у відповідь.

– Нічогенько так виглядає. Я б не проти й сам заприятелювати з нею

– Жінка як жінка, – сердито кинув я у відповідь сподіваючись, що вже не скоро побачить настирливу хореографиню. – Ти приніс те що я просив?