1

– Тарасе, сьогодні твоя черга відвозити Марічку на танці, – голос дружини прозвучав настільки безапеляційно, що я відразу зрозумів що цього разу відкараскатися мені ніяк не вдасться.

– Чому саме я? У мене часу практично не залишилося. За півгодини маю бути в лікарні, заступати на чергування.

– Нібито у мене є час, а тобі від школи танців до відділку рукою подати, – Світлана іронічно хмикнула на таку недолугу відмовку й так гнівно зиркнула мою в сторону, що я вирішив більше не сперечатися з благовірною.

– Гаразд, гаразд, – беззастережно капітулюю я перед дружиною. – Тільки нехай вона негайно збираються, бо довго чекати я не збираюся.

Через п’ять хвилин ми вирушаємо в дорогу. Донька сидить поруч мене та втупившись в телефон мугикає собі під ніс якусь мелодію. Ось так постійно, не ніколи відірвеш від того клятого гаджета.

– Як справи в школі? – цікавиться у малої, хоча й так знаю, що вчиться вона на відмінно.

– Нормально? – кидає Марічка не відриваючи погляду від екрану смартфона.

– А які твої успіхи в хореографії? – в моєму голосі з’являються нотки легкого роздратування.

– Тату, які можуть бути успіхи, якщо я займаюся тільки другий місяць? – донька здивовано зиркає на мене. – Мені поки що подобається, а дальше побачимо.

– Вчителі, що кажуть, маєш здібності до танців чи ні? – запиту. я в глибині душі все ще сподіваючись, що незабаром Марічці набридне ця затія. Особисто мені вона не надто до вподоби, бо коли тобі п'ятнадцять, то складно на чомусь надовго зосередитися. Тож навіщо даремно витрачати час та гроші на таку скороминучу справу. А дівчинці саме нещодавно виповнилося п'ятнадцять і з початком навчального року, вона несподівано загорілася бажанням зайнятися танцями. Дружина миттєво підтримала цю ідею доньки, і я розсудливо не став їм обом перечити.

– От сьогодні сам і розпитаєш про це у них, – відповідає Марічка й знову повернувшись до свого телефона додає. – До речі, наша хореографиня на останньому занятті казала що хоче про щось побалакати з моїми батьками. Маєш шанс все у неї вивідати. Вона класна і тобі сподобається.

От питається, хто мене тягнув за язик і нащо я присікувався до доньки зі своїми запитаннями? Тепер доведеться ще виділити хоч кілька хвилин на спілкування з вчителькою, а часу на це у мене обмаль. Ну та нічого, вирішив я, перекинуся кількома словами та й помчу на свою роботу.

– Як її хоч звати?

– Роксі. Роксолана Матвіївна, або як у нас ще кажуть – Лисичка

– Ого, скільки всього, – не надто дивується я, бо і в його шкільні роки майже всі педагоги теж мали свої прізвиська.

– Ну Роксі, це скорочено від Роксолана, а чому Лисичка – сам незабаром побачиш.

І я побачив, та миттєво збагнув, чому вихованці хореографічної школи дали таке прізвисько своїй наставниці. У зовнішності Роксолани Матвіївни насправді було щось від лисички. Насамперед це вогняно-руде волосся, що спадало ледь не до самої поясниці жінки. А ще бліде мов крейда обличчя, з яким разюче контрастували її цигансько-чорні очі, та тонкі яскраво-рожеві вуста. Одягнута вихователька була в легінсах бузкового кольору й бежевий топ. На оголеному передпліччі хореографині виднілося татуювання маленької змійки, що кусала себе за хвіст.   

– Роксолано Матвіївно, знайомтеся це мій тато Тарас, – поцвірінькала дівчинка представляючи мене.

– Дуже приємно, – промовила вчителька хриплуватим голосом і подала мені руку на знак привітання. Долоня у неї була маленька і на диво холодна.

– Навзаєм, – відповів я й потискаючи руку виховательки додав банальне. – Марічка багато розповідала про вас.

– Сподіваюся, лише хороше, – так само банально парирувала жінка й відразу перейшла до головного. – Вона у вас талановита дівчина, має здібності до танців, та трохи лінується на заняттях. Ось саме це я б хотіла з вами обговорити.

– На жаль у мене зараз обмаль часу, – я красномовно зиркнув на годинник й щоб відкараскатися від подальшої розмови запропонував. – Давайте якось наступним разом зустрінемося та побалакаємо про все що потрібно.

– Гаразд, – на його подив відразу погодилася вчителька. – Давайте зараз обміняємося номерами телефонів, щоб потім сконстатуватися.

Тут вже викрутитися було неможливо, тож я назвав Роксолані Матвіївні свій номер, і записав у мобільному її. Записав і практично відразу забув, бо зміна випала важкою, доводилося кілька разів зриватися на тривожні виклики і додому я повернувся виснажений, мов той витиснутий лимон. А потім доба відпочинку, домашні справи, яких завжди назбирується чимало й знову напружена зміна. Куди там було пам’ятати про рудоволосу Роксі.