ЕПІЛОГ: НОВА РЕАЛЬНІСТЬ

(Або: Як я поміняла "лабутени" на гумові чоботи й стала щасливою)

Якщо ви запитаєте мене, чим пахне щастя, я відповім: воно пахне старою глиною, планами на майбутнє і ранковою кавою з корицею, яку ти п'єш на напіврозваленому ґанку власного будинку, дивлячись на схід сонця над лісом.

Я сиділа на сходинках своєї нової нерухомості. Хоча слово "нерухомість" тут підходило ідеально — ця хата, здавалося, не рухалася і не дихала з часів перебудови. Я купила її тиждень тому. Вона стояла через три будинки від Василини, заросла бур'янами так, що з дороги було видно лише димар. Вікна були забиті дошками, дах просів, як старий капелюх, а всередині жили миші, павуки і ймовірно, привиди комунізму. Для будь-якої нормальної людини це була купа будівельного сміття. Для мене — Архітектора — це було чисте полотно.

Я сьорбнула кави та примружилася, накладаючи віртуальну картинку на реальність. 

— Ось тут, — пробурмотіла я, показуючи чашкою на криву стіну, — ми проб'ємо панорамне вікно. Стіни залишимо глиняні, тільки укріпимо. Дах перекриємо очеретом, але за голландською технологією. А піч... піч я залишу. Я обкладу її шамотом, зроблю лежанку з підігрівом. Це буде не хата-мазанка, це буде "етнолофт". Мій "Opus Magnum".

Я поки що не забила жодного цвяха. Я просто володіла цим хаосом. І це відчуття власності було солодшим за будь-який готовий пентхаус на Печерську.

У дворі, серед кропиви, виблискуючи на сонці кольором "Jungle Green", стояв мій новий залізний кінь. Мій вірний, пафосний білий "Range Rover", який жер бензин, як не в себе, був проданий. Без жалю і сентиментів. Грошей вистачило, щоб закрити всі борги перед банком, виплатити драконівський штраф і купити ось цього малюка — "Suzuki Jimny". У ньому не було масажних крісел і шкіряного салону. Але він проїжджав там, де трактори боялися буксувати. Це був ідеальний транспорт для мого нового життя. Без понтів, але з прохідністю майже танка.

Телефон у кишені завібрував. Я глянула на екран. "Віталій Петрович (Агро)". 

— Алло? Доброго ранку, Віталію Петровичу! 

— Віталіна Ігорівна! — прогримів бас у трубці. 

— Ну що, як там наш Версаль? Кури вже несуться? 

— Несуться, — відповів чоловік. 

— Кажуть, яйця золоті? 

— Та то ясно! Слухай, тут діло таке. Кум мій побачив твій курник і втратив спокій. Каже, хочу таку ж красу, але для себе. Мисливський будиночок. Щоб камін, шкури ведмедів, і щоб лебеді в ставку плавали, як у казці. Візьмешся? Бюджет не образимо. Картоплі, до речі, привезти? 

— Картоплі давайте, — діловито сказала я. — А щодо будиночка... Приїжджайте завтра з кумом. Намалюємо йому лебедів.

Я поклала слухавку. Виявилося, що місцева "агроеліта" — це найкращі замовники у світі. Вони не морочили голову про "концептуальні смисли" і "простір в інтер'єрі". Вони знали, чого хочуть: щоб було "багато", "тепло" і "щоб кум вдавився від заздрощів". Вони платили щедро. Готівкою. Вони не вимагали правок о третій ночі. Я порахувала в голові. За цей місяць я заробила більше, ніж у київському офісі за квартал. Тільки там я витрачала все на брендові манатки й психотерапевта, а тут... тут мені потрібні були тільки джинси й бензин. Решту я відкладала на "Велику Реставрацію".

Я допила каву, стрибнула в "Джимні" і поїхала до Василини.

У дворі Василини кипіла робота. Бригада дяді Толі, яка тепер працювала на мене постійно, закінчувала кладку стін нової літньої кухні. Василина стояла посеред двору, склавши руки на грудях, і вдавала, що сердиться. 

— Ну, Віто, ти точно з глузду з'їхала, — бурчала вона, коли я вийшла з машини. — Нащо мені ці хороми? Утеплення мінватою! Тепла підлога! Я ж відьма, мені аскеза потрібна! 

— Аскеза — це для духу, а для ревматизму потрібна тепла підлога, — відрізала я, вітаючись з будівельниками. — Ви мене врятували? Врятували. Ви з мене людину зробили? Зробили. Грошей ви не берете. Тому це — бартер. Енергообмін. Щоб ваші ноги не мерзли взимку, коли ви будете вчити нових дуреп.

Василина пирхнула, але я бачила, як блищать її очі. — І це ще не все, — сказала я, відкриваючи багажник "Джимні". — Хлопці, допоможіть!

Ми витягли з багажника мій головний подарунок. Це був новенький, червоний, блискучий мотокультиватор. З величезним подарунковим бантом на ручці. 

— Та ти що... — Василина сплеснула руками. — Це що за звір? 

— Це "Термінатор", — урочисто оголосила я. — Це щоб ви більше не гнули спину з лопатою на городі. Він переоре вашу картоплю за двадцять хвилин. Василина підійшла до машини, обережно торкнулася червоного боку. 

— Ох ти ж, Господи... Техніка. А він мене не з'їсть? 

— Не з'їсть. Я з ним домовилася. Він заряджений на врожай. 

— Ти б краще собі дах полагодила, благодійниця. У тебе ж там вітер свище. — Мій дах почекає, — махнула я рукою. — Я хочу розтягнути задоволення. Я буду будувати його повільно, смакуючи кожну цеглину. А вам треба вже зараз.

Ми сиділи на веранді, пили чай з чебрецем. Гусак дрімав біля наших ніг, іноді ліниво відкриваючи одне око, щоб перевірити, чи не впало щось зі столу. Було тихо і добре. Я відчувала себе вдома. Я відчувала, що нарешті стою обома ногами на землі.

І тут мій телефон, як завжди неочікувано, завібрував. Я глянула на екран. "Іра Школа". Моя давня шкільна подруга, з якою ми не спілкувалися років п'ять, відколи вона вдало вийшла заміж за якогось чиновника. 

— Хто там? — запитала Василина. 

— Подруга дитинства. Дивно... Вона ніколи не дзвонить просто так. Я взяла слухавку. 

— Алло? — Віта? — голос Іри був напруженим, на межі істерики, але з нотками штучної бадьорості. — Привіт, сонце! Слухай, я тут бачила твої фотки в інстаграмі... Ти така... інша. Така вільна. Прямо світишся. 

— Є таке, — стримано відповіла я. — А що трапилося? — Віто, мені треба твоя порада. Ти ж тепер... ну, кажуть, ти там просвітлилася. Скажи, як мені бути? Я живу з Вадимом, ти ж знаєш... він мене душить. Контролює кожен крок. Я як собака на золотому ланцюгу. Але він дає гроші. Багато грошей. А я хочу як ти — свободи! Хочу дихати! Але я боюся піти й залишитися ні з чим. Що мені робити? Ти ж знаєш якісь секрети? Може, є якийсь ритуал... щоб він став добрим? Або щоб відпустив мене, але гроші давав? Ну, як аліменти.