РОЗДІЛ 11. ЕНЕРГЕТИЧНА ДІЄТА

(Або: Як я навчилася посилати людей в сад... і не тільки)

Кажуть, що гроші псують людей. Нахабна, пролетарська брехня. Гроші псують тільки тих, у кого їх немає, бо вони стають заздрісними, жовчними й підозрілими. А тих, у кого вони з'являються раптово, особливо після періоду тотального, принизливого безгрошів'я, коли ти рахуєш копійки на маршрутку, гроші змушують світитися. Вони працюють як високоякісне пальне. Ти починаєш фонити енергією, як радіоактивний гриб у чорнобильському лісі, і це сяйво видно з космосу.

Наступний день після візиту агробарона Віталія Петровича на "Газенвагені" я провела в стані ейфорії, яку можна порівняти хіба що з наркотичним сп'янінням або першою закоханістю. Я сиділа на ґанку, обклавшись ватманами, олівцями та маркерами, і малювала. Я творила. Я проєктувала Елітний Курник "Versailles-2".

Це був мій творчий ренесанс, мій архітектурний катарсис. Я малювала колони з капітелями у вигляді качанів кукурудзи, покритих сусальним золотом. Я проєктувала вітражні вікна з епічними сценами "Вилуплення Курчати" в стилі Тіффані. Я розробила систему підігріву підлоги для страусів з використанням геотермальних помп і зону спа для павичів. Моя внутрішня "естетка", яка спочатку знепритомніла від такого завдання, тепер прокинулася, хильнула віртуального просеко і з диким ентузіазмом допомагала мені перетворювати сільський кітч на високе постмодерністське мистецтво. Я мстилася "елітному мінімалізму" кожним завитком барокової ліпнини.

Я відчувала себе всемогутньою. Борг перед банком був погашений принаймні та критична частина, через яку мені погрожували судом. Гусак мене поважав і навіть приніс мені дохлу мишу як дар, який я ввічливо відхилила. Я була в ресурсі. Я була ходячою атомною електростанцією, яка генерує гігавати чистого натхнення.

І, як відомо з законів фізики та магії, якщо десь у темряві загорілася яскрава, потужна лампочка, туди негайно, з наполегливістю камікадзе, починає летіти міль, комарі, нічні метелики й жирні хрущі. Тільки у світі людей ця "міль" виглядає як колишні "найкращі" подруги, забуті троюрідні родичі та токсичні екскоханці, які раптом згадали про твоє існування.

Все почалося десь в обід, коли сонце стояло в зеніті, а я саме вимальовувала золотий гребінець на флюгері. Мій телефон, який мирно лежав поруч, раптом вибухнув дзвінком, вібруючи так, що ледь не впав у траву. На екрані висвітилося усміхнене фото з купою фільтрів: "Леся Манікюр".

Леся була моєю "подругою" зі старого життя. Знаєте цей тип? Це подруга з категорії "енергетичний пилотяг". Вона дзвонить тільки тоді, коли їй погано, коли їй треба позичити грошей, "до зарплати, чесне слово", або коли їй потрібен безплатний психолог, щоб вилити помиї свого особистого життя. Коли у мене трапився крах з пентхаусом і я залишилася одна в порожній квартирі, Леся зникла з радарів швидше, ніж розчиняється цукор в окропі. Вона була "дуже зайнята", у неї були "свої проблеми", вона "не хотіла заважати". А тут — дзвінок. Через місяць тиші.

Я, наче наївна чукотська дівчинка, яка нічому не вчиться, подумала: "О, може, людина справді хвилюється? Може, вона відчула, що в мене все добре? Може, їй соромно, що вона зникла?" Я витерла руки від грифеля і натиснула "Прийняти". 

— Алло, Лесю? Привіт! 

— Приві-і-і-іт! — пролунало з трубки так протяжно і жалібно, ніби Леся дзвонила з дна Маріанської западини, придавлена бетонною плитою. — Вітуся, ти як? Сонечко, я так за тобою скучила! Ти куди пропала? Я тут місця собі не знаходжу, дзвоню, пишу, а ти мовчиш!

"Ну от, — подумала я, відчуваючи легкий укол провини. — Вона справді хвилювалася. А я про неї погано думала". 

— Та я... — почала я, збираючись розповісти про село, про бабу Галю, про те, як я навчилася "зупиняти світ". Але Леся мене перебила. Їй не потрібна була моя відповідь. Моя відповідь була лише сигналом, що "вуха вільні". 

— Ой, слухай, Віточко, у мене таке трапилося! Ти не уявляєш! Цей козел, мій Вадік, знову напився! І уяви, він прийшов додому о третій ночі, смердів чужими парфумами й заявив, що я йому життя зіпсувала! Ти уявляєш нахабство?!

І почалося. Наступні сорок хвилин я працювала емоційним унітазом для зливу чужих токсичних відходів. Я слухала про Вадіка. Про те, як він чавкає. Про те, яка дорога комуналка. Про те, що у неї депресія, апатія, ретроградний Меркурій, і їй терміново треба на море в Єгипет, щоб перезавантажитися, але Вадік, скотиняка, не дає грошей.

Я намагалася вставити слово. Я намагалася перевести тему. Я навіть намагалася натякнути на свої проблеми. 

— Лесю, слухай, мені зараз трохи незручно, я тут працюю над проєктом... 

— Та почекай ти зі своєю роботою! — відмахувалася вона через телефон, не збавляючи обертів. — Тобі що, важко подругу вислухати п'ять хвилин? Я ж до тебе з відкритою душею! А ти якась черства стала, байдужа. Тобі на мене плювати. Так от, про Вадіка. Він вчора купив не ті пельмені...

Я сиділа на ґанку, тримала гарячий телефон біля спітнілого вуха і фізично відчувала, як з мене виходить життя. Буквально. Мої ноги стали холодними, як у мерця. Голова почала боліти, ніби на неї вдягли тісний металевий обруч і почали закручувати гвинти. Радість від проєкту курника зникла, перетворившись на сіру, липку втому. Я відчувала себе так, ніби мені у вену встромили голку і через трубку викачують кров прямо в телефонну мережу. Леся говорила і говорила. Вона не робила пауз на вдих. Вона їла мій час. Вона їла мою енергію. Вона їла мій мозок десертною ложечкою, смакуючи кожен шматочок мого терпіння.

Коли вона нарешті видихнулася, наситившись моїм мовчанням, і сказала: "Ну добре, кицю, цьомки, побігла, бо я запізнююсь, подзвоню завтра", — я поклала слухавку і просто впала спиною на підлогу ганку. Я була трупом. Вичавленим лимоном. Енергетичним нулем. Мені хотілося лише одного — лежати й не рухатися до наступного тисячоліття.

На ґанок вийшла Василина. Поглянув на мене, на телефон, який я відкинула як отруйну змію, потім знову на мене.