РОЗДІЛ 10. СТРІЛА В ПОЛЬОТІ

(Або: Як я замовила успіх, а отримала елітний курник)

У дедлайнів є запах. Це я вам як професійний архітектор кажу, людина, яка провела половину життя в офісі за північ. Міські дедлайни пахнуть холодною кавою з автомата, пластиком офісної техніки й присмаком паніки на язиці. Але сільські дедлайни пахнуть інакше. Вони пахнуть глухою безнадією.

Ранок почався не з кави, яку я економила, заварюючи ту саму гущу по другому колу, не з йоги й не з натхнення, яке закінчилося вчора ввечері разом з останньою ложкою меду. Він почався з противної, дрібної вібрації телефону, який я, всупереч усім правилам гігієни сну, тримала під подушкою, як гранату. СМС від банку. Коротке, сухе і безжалісне, як постріл у голову: "Шановна Віталіно Ігорівно! Нагадуємо про прострочену заборгованість. Ваша справа передається до юридичного відділу для підготовки позову про примусове стягнення майна. У вас є 72 години для погашення мінімального платежу та штрафних санкцій в розмірі 50 000 грн. У разі несплати..."

Я не дочитала. Я сіла на ліжку, відчуваючи, як серце колошматить та вганяє у піт, а потім починає калатати десь у горлі. Сон злетів миттєво, ніби на мене вилили відро крижаної води. П'ятдесят тисяч. За три дні. Я гарячково полізла в кишеню джинсів, що висіли на стільці. Там лежало двісті гривень однією зім'ятою купюрою, морозиво я так і не купила, вирішивши, що це недозволена розкіш для банкрута. Мій "Оракул" у грудях мовчав, мабуть, теж офігів від суми. Моя "Книга Перлин", яка ще вчора здавалася мені джерелом сили, лежала на столі, але зараз вона виглядала як збірка дитячих казок про фею Дінь-Дінь. Яблука, що падають в руки, дощ на замовлення і слухняні гуси — це мило. Це чарівно. Але банк не приймає яблука як валюту. Їм потрібен кеш. Гривні. І багато.

Паніка, моя стара знайома, яку я наче вигнала через двері за допомогою вогнища і списків, підступно полізла у вікно, шкірячи зуби. 

— Спокійно, — сказала я собі вголос, хоча голос зрадливо тремтів. — Ти ж відьма. Ти ж тепер "прокачана". Ти вмієш керувати реальністю. Ти зупинила скаженого Гусака силою думки. Ти врятувала людину. Невже ти не зупиниш якихось там юристів банку?

Я вискочила з ліжка, повна рішучості ідіота, який збирається зупинити поїзд голими руками. Я вирішила діяти. Негайно. Я сіла за хиткий стіл, поклала перед собою телефон екраном догори, вперла лікті в стільницю і закрила очі. "Так, — подумала я, збираючи всю волю в кулак. — Мені потрібен Петро Аркадійович. Це єдиний логічний варіант. Він повинен подзвонити. Він повинен зрозуміти, що помилився, що погарячкував. Він повинен повернути аванс, перепросити й благати мене повернутися".

Я почала візуалізувати. Я робила це так старанно, що у мене заболіли зуби. Я уявляла лисе, пітне обличчя Петра в найдрібніших деталях. Я уявляла, як він бере свій золотий айфон товстими пальцями. Я уявляла звук його голосу. Я "посилала промінь" у його голову, намагаючись просвердлити його череп своєю думкою. 

— Дзвони! — шепотіла я телефону, як заклинатель змій. — Дзвони, гад такий! Ну! Я наказую! Вертикальна інтеграція совісті, пам'ятаєш? Ти хочеш мені подзвонити! Тобі соромно! Тобі без мене погано!

Минуло десять хвилин. Телефон мовчав, чорний і байдужий. Минуло двадцять. У мене почалася мігрень, ніби мені вставили спицю у висок. Минуло пів години. Я спітніла від напруги. Раптом телефон блимнув і пілікнув. Я схопила його тремтячими руками, ледь не впустивши. Серце підстрибнуло. СМС від оператора: "Поповніть рахунок, щоб залишатися на зв'язку. Ваш баланс менш як 5 гривень".

Я завила — протяжно, як вовк на місяць — і шпурнула телефон на ліжко. Він відпружинив і впав на підлогу. 

— Не працює! — крикнула я в стелю. — Це все брехня! Казки для дурнів! Ніяка я не відьма, я просто міська дурепа, невдаха, яка сидить у гною, без грошей і займається самонавіюванням, поки її життя йде під укіс!

— Чого кричиш, як потерпіла? — двері відчинилися, і на порозі з'явилася Василина. Вона тримала в руках оберемок дров і виглядала, як завжди, незворушно. 

— Знову Гусак образив? Чи миша вкусила? 

— Гірше! Банк! — я тицьнула пальцем у телефон, що валявся на підлозі. — Вони заберуть усе. Квартиру, машину, нирки! У мене 72 години! Я намагалася "намагічити" дзвінок від клієнта, я пів години довбала простір, але нічого не виходить! Я тисну, я візуалізую, я вже майже вени на лобі порвала від напруги, а результату нуль! Магія зламалася!

Василина спокійно пройшла до печі, скинула дрова з гуркотом, обтрусила кору з фартуха і повернулася до мене. 

— А, зрозуміло. Діагноз ясний. Синдром "Дай, дай, дай". Ти не магічиш, Віто. Ти ґвалтуєш простір. 

— А що мені робити?! — я зірвалася на крик. — Чекати дива? Медитувати на ромашку? У мене три дні до суду! Мені потрібні дії! 

— Ти намагаєшся запхати слона у вушко голки, причому задом наперед. Ти вирішила своїм курячим розумом, що єдиний спосіб отримати гроші в цьому нескінченному Всесвіті — це дзвінок від Петра. І ти довбаєш цю стіну лобом. А стіна бетонна. І лоб у тебе вже синій. 

— Але він винен мені гроші! Це справедливо! 

— Всесвіту плювати, хто кому винен за людськими законами. Всесвіту важливий потік енергії. А ти його перекрила своєю істерикою. Ти вчепилася в один варіант і душиш його за горло. Ходімо. 

— Куди? Знову на кладовище? Ховати мої фінанси? 

— Ні. На річку. Будемо вчитися стріляти з лука. Метафорично. І провітрювати твій перегрітий мозок.

Ми вийшли за село, пройшли через луг і спустилися до річки Рось. Тут вона була широкою, спокійною і темною. Берег був високий, порослий старим верболозом, коріння якого звисало у воду. Вітер шумів у очереті. Василина походила берегом, знайшла важкий, гладкий, обкатаний водою камінь розміром з кулак і простягнула його мені. 

— Тримай. Це твоя "стріла". 

— І в кого мені кидати? — я зважила камінь у руці. — В колекторів? В Петра? Чи мені прив'язати його собі на шию і стрибнути?