РОЗДІЛ 9. НАМИСТО З ПЕРЛИН

(Або: Чому я почала записувати свої дива)

Ранок після мого несподіваного і тріумфального дебюту в ролі сільської "Швидкої допомоги" почався неспокійно. Я ще не встигла допити свою першу каву, насолоджуючись тишею і тим фактом, що мої руки більше не трясуться, як у хвіртку наполегливо, але обережно постукали. Це була баба Маня, найближча сусідка і кума постраждалої баби Галі. Вона стояла біля паркану, притискаючи до грудей трилітрову банку ще теплого парного молока, і дивилася на мене так, ніби я щойно спустилася з неба на вогняній колісниці, запряженій драконами, а не вийшла з літньої кухні в розтягнутих треніках.

— Доброго ранку, доцю, — зашепотіла вона, озираючись на всі боки, ніби ми брали участь у шпигунській змові, і простягаючи банку через паркан, наче контрабанду. — Це тобі. Від Галі. Вона наказала передати, поки тепле.

— Дякую, — розгублено відповіла я, приймаючи важку банку. — Як вона там? Що лікарі кажуть? 

— Ой, дзвонила з району! — очі баби Мані округлилися до розмірів блюдець. — Каже, лікарі в шоці! Роблять круглі очі й хрестяться! Кажуть, якби не ти, якби не зафіксувала, то вже б... того. Або паралізувало б, або тромб. Каже, ти їй руки наклала, щось пошепотіла якоюсь древньою мовою, і біль як рукою зняло! Каже, ти світилася, як ікона!

Я ледь не впустила молоко собі на ноги. 

— Я не світилася! І нічого я не шепотіла! Я просто дала їй корвалол, нашатир і викликала фельдшера! Це перша медична допомога, а не магія! 

— Та ладно тобі скромничати, — підморгнула баба Маня з виглядом змовниці. — Галька все бачила. Вона хоч і вдарилася головою, але третє око в неї відкрилося. Ти свята людина, Віточко. Відьма, але свята. Біла.

Вона швидко перехрестилася, поплювала через ліве плече і побігла далі вулицею, розносити новину про нову місцеву месію, яка лікує накладанням рук і воскрешає мертвих. Я повернулася в хату, притискаючи банку до грудей і відчуваючи, як щоки палають від сорому і роздратування.

— Чули? — запитала я Василину, яка спокійно снідала варениками, ніби нічого не сталося. — Я тепер "свята відьма". Вони з мене ідола зроблять. Або спалять, якщо наступного разу у когось корова здохне. Залежить від настрою натовпу. 

— Ну, молоко взяла — значить, гонорар отримала, контракт підписано, — хмикнула Василина, мочаючи вареник у сметану. — Сідай, свята. Пий молоко, поки тепле. Будемо розбирати польоти твого его.

Я поставила банку на стіл і сіла. Ейфорія вчорашнього вечора, те відчуття всемогутності і ясності, зникла безслідно. На її місце прийшов липкий, холодний, раціональний сумнів. 

— Василино, мені здається, це все... помилка. Масова істерія. 

— Що саме? 

— Вчорашній вечір. Я не знаю, що на мене найшло. Це був просто викид адреналіну, стан афекту. Або збіг. Мені просто дико пощастило, що я знайшла ті ліки. І що фельдшер швидко приїхав. І що у баби Галі організм міцний. Я ніяка не цілителька. Я просто... згадала серію з "Доктора Хауса", яку бачила п'ять років тому. Це не магія, це випадковість.

Василина повільно відклала ложку. Вона витерла губи серветкою і подивилася на мене довгим, важким поглядом, від якого мені захотілося сховатися під стіл. 

— Ти щойно зробила те, що роблять 99% жінок, коли у них прокльовується сила. Ти взяла діамант, який сама ж видобула, і викинула його в гній, сказавши, що це шматок скла. 

— Я не викидала... Я просто намагаюся бути реалісткою і не задирати носа. 

— Ти намагаєшся бути "безпечною", — жорстко перебила вона. — Ти знецінила свій результат. "Пощастило". "Збіг". "Серіал". "Зірки так стали". Ти боїшся визнати, що це зробила ти. Своєю волею, своїм наміром, своїм слуханням. Бо якщо це зробила ти — це означає відповідальність. Це означає, що ти не просто "бідна міська дівчинка в біді", а Сила. А Силу не можна сховати назад у кишеню, як дріб'язок. Ти крадеш у самої себе, Віто. Ти крадеш свою енергію перемоги й зливаєш її в унітаз сумнівів.

Вона встала, підійшла до старого, різьбленого буфета і дістала звідти щось загорнуте в оксамитову, темно-синю ганчірку. Вона поклала згорток переді мною на стіл. Я обережно розгорнула тканину. Це був блокнот. Не якийсь там старовинний гримуар зі шкіри дракона з пожовклими сторінками. Це був звичайний, але дуже якісний і красивий блокнот у твердій чорній палітурці, з тих дорогих, які я колись купувала пачками для ескізів і нотаток, але так і не списувала до кінця. Тільки цей виглядав так, ніби пролежав тут років двадцять, чекаючи свого часу.

— Що це? — запитала я, проводячи долонею по приємній на дотик обкладинці. 

— Це твій новий інструмент. Це Шостий Крок. Ревізія і Збір Плодів. 

— Щоденник? — я розчаровано зітхнула. — Я вже вела щоденник у школі. "Дорогий щоденнику, сьогодні Петя подивився на мене, а я дурепа..." Це для підлітків. 

— Ні, — відрізала Василина. — Це не смітник для твого емоційного сміття. Це не книга скарг і пропозицій до Всесвіту. Це "Книга Перлин". 

— Яких перлин? 

— Твоїх успіхів. Твоїх чудес. Твоєї Сили. Ти повинна колекціонувати їх, як скупий лицар колекціонує золото.

Вона відкрила першу сторінку, білу і хрустку, і поклала переді мною просту кулькову ручку. 

— Сюди ти будеш записувати тільки факти. Сухі, беззаперечні факти, коли світ прогнувся під тебе. Коли ти щось зробила не логікою, не фізичною силою, а Наміром. 

— Наприклад? 

— Наприклад, вчора. Пиши. Негайно. Поки твій мозок остаточно не переконав тебе, що це був сон.

Я взяла ручку. Рука опиралася, ніби я збиралася підписати вирок сама собі. 

— Ну що писати? "Врятувала бабку"? Це звучить пафосно. 

— Пиши як протокол. Як звіт для інвестора. Дата. Подія. Дія. Результат. Без емоцій, без "мені здалося", без "можливо". Сухий залишок.

Я зітхнула, відкрила блокнот і почала писати. "Дата: 15 жовтня. Подія: Відчула вібрацію в грудях, сигнал тривоги, яку не змогла пояснити логічно. Дія: Пішла на поклик інтуїції всупереч логіці, знайшла постраждалу, надала першу допомогу, керувала натовпом, знайшла потрібні ліки інтуїтивно, не знаючи, де вони. Результат: Баба Галя жива, доставлена в лікарню в стабільному стані. Лікарі підтвердили правильність дій".