РОЗДІЛ 7. ПРИБОРКАННЯ "БУКИ"

(Або: Як я навчилася фліртувати з мікросхемами)

Якщо ви думаєте, що справжня ізоляція — це коли вас закрили у квартирі під час локдауну з повним холодильником, швидкісним Wi-Fi та підпискою на Netflix, то ви нічого не знаєте про життя. Ви не знаєте, що таке справжня самотність. Справжня ізоляція — це коли ти стоїш посеред розкислого городу, по кісточки в холодній, липкій багнюці, вітер пронизує до кісток, а ти, як божевільна статуя Свободи, тримаєш свій останній айфон на зубцях іржавих вил, піднятих до неба, і молишся богу зв'язку, чи хто там відповідає за покриття в цій глушині, щоб він послав тобі хоча б одну, найменшу, найжалюгіднішу паличку 3G.

Ранок почався з катастрофи локального масштабу. Мій телефон, який ще вчора героїчно показував 15% заряду і давав надію на порятунок, сьогодні вирішив влаштувати страйк профспілки гаджетів. Він вмикався, показував надкушене яблуко — символ мого колишнього заможного життя, — потім екран починав блимати, як дешева світломузика на сільській дискотеці 90-х, йшов різноколірними смугами й знову вмирав, занурюючись у чорну кому. А мені потрібен був зв'язок. Життєво. Саме сьогодні, до 12:00, мав прийти лист від юриста щодо реструктуризації мого гігантського боргу. Якщо я не відповім, не підтверджу згоду і не надішлю скан паспорта — банк пустить мої рахунки на фарш, а колектори почнуть шукати мене з собаками навіть у цьому лісі.

— Ну давай же, шматок ти... високої технології! — кричала я, трясучи телефоном над головою, ризикуючи впустити його в гній. — Працюй! Я за тебе тисячу доларів віддала! Ти коштуєш більше, ніж уся ця хата! Ти не маєш права так зі мною поводитися! Ти зобов'язаний мені!

Я робила все, що підказувала мені паніка і народна мудрість. Я дмухала в роз'єм зарядки так, що в мене запаморочилося в голові. Старий дідівський метод, який не працював навіть на приставках "Денді", але надія помирає останньою. Я стукала ним об коліно. Я благала. Я погрожувала здати його на запчастини циганам. Результат? Чорний, холодний екран. Мертва тиша. Я встромила вила в землю з такою силою, що вони увійшли по держак, сіла на перевернуте іржаве відро і закрила обличчя брудними руками. Я була відрізана від світу. Я була Робінзоном Крузо, тільки замість вірного П'ятниці у мене був злий Гусак, а замість океану — море проблем і океан бруду.

— Ти чого репетуєш, як потерпіла? — почувся спокійний голос з відчиненого вікна хати. — Курей лякаєш. Вони від твого ультразвуку стрес отримають і нестися перестануть. А яйця нам потрібні.

Василина стояла біля підвіконня і зосереджено крутила ручки на якомусь ящику. Це був старий, ще радянський радіоприймач "Океан" у дерев'яному корпусі. Цей динозавр електроніки, здавалося, мав би розсипатися в порох ще при розпаді Радянського Союзу, його місце було на звалищі історії, але в руках Василини він виглядав напрочуд бадьоро і доглянуто.

— Телефон здох, — буркнула я, витираючи сльозу рукавом. — Остаточно. А мені треба дзвонити в Київ. Там моє життя вирішується. 

— То візьми й заряди. Розетка біля ікони вільна. 

— Чим?! — вибухнула я. — Вашою енергією ци? Чи космічними променями? Він не бачить зарядку! Він глючить! У нього "відвал шлейфу" або "контролер живлення згорів"! Його треба в сервіс, а найближчий авторизований сервіс — за сто кілометрів, і я туди пішки не дійду!

Василина хмикнула, не відриваючи погляду від свого "Океану". Вона не крутила ручки агресивно і рвучко, як це робила я зі своєю технікою. Вона робила це плавно, майже ніжно. Вона провела долонею по лакованому дерев'яному корпусу, здула невидиму пилинку, ніби гладила улюбленого кота. 

— Ну що, старий, — сказала вона лагідно, звертаючись до ящика з антеною. — Давай, прокидайся. Годі спати. Заспівай нам щось веселе, щоб дівчину розрадити. А то тут у нас трагедія всесвітнього масштабу, кінець світу через розряджену батарейку.

Вона ледь-ледь торкнулася регулятора гучності мізинцем. Радіо зашипіло, кашлянуло статикою, а потім, ніби прочистивши горло, раптом видало чистий, глибокий, без жодних перешкод звук якоїсь бадьорої естрадної пісні. Динамік не хрипів, він співав. Я витріщила очі. Я знала фізику. Я знала, що ми в ямі, де хвилі не проходять. 

— Як? — запитала я пошепки. — Тут навіть FM у машині не ловить. Тут мертва зона. Як він грає?

— Ми з ним домовилися, — просто відповіла Василина, підкручуючи баси. — Він знає, що я його люблю, а я знаю, де його почухати. Заходь у хату. Будемо вчити квантову фізику для чайників і істеричок.

На кухні пахло сушеними травами, свіжим хлібом. На масивному дубовому столі, поруч із моїм спаленим, мертвим ноутбуком ("Букою"), лежав мій нещасний, холодний телефон. Вони виглядали як два трупи в морзі. Василина налила мені трав'яного чаю, з мелісою. 

— Ти думаєш, техніка — це просто залізо, скло і пластик? — запитала вона, дивлячись на мене поверх окулярів у роговій оправі, які вона одягала для читання. 

— Ну... так, — я знизала плечима. — Це інженерія. Мікросхеми, плати, контакти, напівпровідники. Якщо контакт відійшов — треба паяти. Якщо процесор згорів — треба міняти. Якщо батарея сіла — потрібен струм. Тут немає місця для сентиментів, Василино. Це чиста фізика.

— Дурниця, — відмахнулася вона, сьорбаючи чай. — Техніка — це структура. Це кристал. Кремній, з якого роблять твої чіпи й процесори — це що? Це пісок. Це камінь. А камінь — це найдавніша структура на землі, яка має пам'ять. Кристалічна решітка записує інформацію. Не тільки нолики й одинички, а й емоції. Поле. Вона тицьнула сухим пальцем у мій телефон. — Ти що з ним робила на городі п'ять хвилин тому? Ти на нього кричала. Ти його трясла. Ти його ненавиділа. Ти проклинала його за те, що він не працює. Ти посилала в нього потужний імпульс агресії й руйнування. А він — чутливий. Він складний. Він "злякався" і сховався. Він "закрився" від твого негативу, як равлик у мушлю. Твоя енергія зараз — як молоток. Ти б'єш ним по тонких налаштуваннях.