РОЗДІЛ 6. КАЛЬМАРИ ТА КРЕВЕТКИ

(Або: Як я змусила продавчиню плакати, не сказавши ні слова)

Якщо ви думаєте, що найстрашніше в магії — це виклик демонів на перехресті опівночі або спіритичні сеанси в покинутих будинках, то ви глибоко, наївно помиляєтеся. Найстрашніше — це піти в сільський магазин за звичайною кухонною сіллю, коли твій мозок працює на частоті 5G, розганяючи думки до швидкості світла, а мовний апарат все ще налаштований на старе дротове радіо "Брехунець", яке хрипить і запізнюється.

Після мого катарсису на кладовищі та ритуального спалення чека з минулого життя я відчувала себе дивно. Легко. Дзвінко. Порожньо, але це була порожнеча, готова до наповнення. І водночас я відчувала себе дуже, дуже "голосною". Не в сенсі звуку, а в сенсі енергетичної присутності. Здавалося, що я займаю собою набагато більше простору, ніж моє фізичне тіло. Я заходила в кімнату, і повітря ставало густим, як кисіль. Пил танцював у променях сонця в ритмі мого серцебиття. Кури розбігалися в паніці ще до того, як я наближалася на п'ять метрів. Навіть Гусак, мій заклятий ворог і наглядач двору, тепер волів обходити мене по широкій дузі, підозріло косуючи оком і ховаючи голову під крило, ніби я була радіоактивною.

Ранок почався з того, що Василина, яка поралася біля печі, вона пекла хліб, і запах стояв такий, що можна було знепритомніти від щастя і забути про всі дієти світу, витерла руки об фартух і вручила мені стару полотняну торбу і зім'ятий клаптик паперу зі списком. 

— Сходи в "Генделик". Купи солі кам'яної, бери дві пачки, сезон закруток, пачку соди, сірників і... ну, візьми собі морозива, якщо хочеш. Заслужила. Ти вчора добре попрацювала з минулим. 

— В "Генделик"? — перепитала я, розглядаючи торбу, яка, мабуть, пам'ятала ще розпад СРСР. — Це офіційна назва торгової точки? 

— Це народна назва, яка точно відображає суть, — хмикнула Василина. — Офіційно це "Магазин змішаної торгівлі №3", але там зранку вже збираються такі "змішані" особистості, що "Генделик" — це ще комплімент і високий стиль.

Вона підійшла до мене впритул, подивилася прямо в очі своїм бурштиновим поглядом і серйозно додала: 

— І головне, Віто. Слухай мене уважно. Тримай рот на замку. А думки — на короткій прив'язі. Ти зараз, як оголений високовольтний провід, що впав у калюжу. Не іскри. Твоя енергетика нестабільна, ти ще не вмієш нею керувати. Просто купи сіль, скажи "дякую" і йди назад. Ніяких світських бесід, ніяких "як справи", ніяких спроб покращити сервіс. Зрозуміла?

Я самовпевнено хмикнула, поправляючи волосся. 

— Василино, я ж не німа. І я вмію спілкуватися з персоналом. Я керувала будівельними бригадами з п'ятдесяти суворих чоловіків, я проводила переговори з акулами бізнесу. Невже я з однією сільською продавчинею не впораюся? Я буду сама ввічливість. 

— Ну-ну, — сказала Василина з інтонацією, яка обіцяла мені веселий ранок і, можливо, ганебний вечір. — Іди. Архітектор комунікацій. Тільки потім не кажи, що я не попереджала.

Я вийшла на вулицю. День був сонячний, яскравий, повітря дзвеніло від комах і пахло нагрітим асфальтом та пилом. Я йшла сільською вулицею, намагаючись не забруднити свої відмиті, втретє за тиждень, кросівки, і відчувала себе героїнею вестерну, яка йде на фінальну дуель. Тільки замість кольта на поясі у мене теліпалася порожня полотняна торба.

Біля старого громадського колодязя я зустріла сусідку, бабу Галю. Це була класична, еталонна сільська бабуся: квітчаста хустка, синій фартух, гумові калоші навіть у суху погоду і погляд, який сканував тебе на предмет гріхів, вагітності та фінансового стану краще за МРТ. Раніше, коли я тільки приїхала, вона віталася зі мною крізь зуби, явно вважаючи мене міською повією, яка приїхала ховатися від аліментів або кредиторів.

— Доброго дня, — ввічливо і максимально нейтрально сказала я, намагаючись пробігти повз і не вступати в діалог. Я нічого не мала на увазі. Чесно. Я просто привіталася. Але мій мозок, цей новий, розігнаний процесор, працював у фоновому режимі. І в той момент, коли я порівнялася з нею, у моїй голові промайнула випадкова, швидка, як блискавка, думка: "Цікаво, чому вона так злякано дивиться? Очі бігають... Може, в неї совість нечиста? Що вона ховає?"

Ефект був миттєвим і нищівним. Баба Галя завмерла, ніби натрапила на невидиму стіну. Її очі розширилися, зіниці стали по п'ять копійок. Вона випустила порожнє відро, яке з гучним брязкотом впало на асфальт і покотилося. 

— Ой, доцю! — заголосила вона раптом, хапаючи мене за рукав своєю сухою, чіпкою рукою. — Ой, не дивися на мене так! Не пали мене очима! Я ж не хотіла! То та курка сама до мене у двір забігла! Ряба така, дурна, Василини! Я її тільки хотіла прогнати, кинула палицю, а вона — брик, і здохла! Ну не пропадати ж добру? Я її в суп! А кумі сказала, що то лисиця вкрала! Прости, Господи!

Я закліпала очима, намагаючись вирвати рукав. 

— Що? Яка курка? Ви про що? Але бабу Галю вже несло. Греблю прорвало. 

— І невістку свою, Свєтку, я ненавиджу! — продовжувала сповідатися вона, її трясло, слова вилітали з неї, як кулеметна черга. — Щоб вона луснула зі своїми гелевими нігтями! Нічого не робить, тільки в телефоні сидить! Я їй у борщ солі сиплю, коли вона не бачить, цілу жменю, щоб її чоловік, син мій рідний, сварив, що вона пересолила! Ой, грішна я, грішна! Не проклинай мене, відьмо! Я свічку поставлю!

Вона закрила рот руками, злякано дивлячись на мене, ніби сама не розуміла, хто це щойно говорив її ротом. Потім підхопила відро і побігла до своєї хати зі швидкістю олімпійського спринтера, хрестячись на ходу і щось бурмочучи.

Я залишилася стояти посеред дороги, в хмарі пилу, з відкритим ротом.

— Якого біса? — прошепотіла я в тишу. — Я ж просто сказала "Доброго дня". Я навіть не думала про курей!

Це було схоже на ефект "сироватки правди", тільки миттєвої дії, дистанційної й безконтактної. Я відчула легкий, неприємний холодок у шлунку. Василина попереджала. "Оголений провід". Здається, я щойно вдарила бабу Галю струмом своєї уваги, моє запитання про совість стало наказом "Говори правду!", і її ментальні запобіжники згоріли.